fbpx

Віщували мені долю щасливу і пару хорошу усі, до кого я ходила ще із юності. От, тільки ж ніхто не казав, що постукає та доля уже коли мені буде за 50. І, раді ж, ніби як треба, та є одне велике таке і дуже вагоме “але”

Віщували мені долю щасливу і пару хорошу усі, до кого я ходила ще із юності. От, тільки ж ніхто не казав, що постукає та доля уже коли мені буде за 50. І, радіти ж, ніби як треба, та є одне велике таке і дуже вагоме “але”.

Росла я у дружній великій родині. Нас у батьків було шестеро, але на кожного їм і часу ставало і терпіння і розуміння. Нужди ми ні в чому не мали, адже батьки були при гарних посадах. У нас, навіть няні дві було.

Дуже гарно тато і мама між собою були. Ну вже от кого кохання поєднало і любов повінчала. Такого погляду, такого пронизливого люблячого погляду я ніколи в житті не бачила. Життя разом прожили, шестеро дітей виростили, а кожен день для них був, мов перше побачення.

Ну то я так собі росла і певна була, що то є нормально і так бути повинно. Та й мама не спішила мені про реальне життя розповідати, більше, казки про попелюшку і сплячу красуню. Сама була щаслива у шлюбі і не бачила вона сенсу готувати єдину доню до реальності.

А я що? Тільки вчитись поїхала, першого хто на мене увагу звернув уже й в пару собі записала. Бачила я перед очима, як ми із тим Валерієм життя прожили, посивіли і дітей виростили у парі. З усього того тільки із дитям і вийшло, але не з історією про щасливе життя сімейне.

Приїхала я ще до завершення першого курсу із розплетеною косою і помітним таким животиком. Батьки прийняли і я так собі коло них і залишилась із донечкою своєю.

Я й понині у тому домі проживаю. Виглядала усе життя я свою долю, шукала, бігала до віщунок, але окрім того, що я буду щасливою у парі і житиму із ним у злагоді не чула нічого. Уже й вірити перестала, бо ще поки молодий, то ще є час чекати, а вже коли тобі за сорок, то й не потрібна ні пара, ні доля, аби поперек не тягнув.

Ну а доня, Оля моя, виросла справжньою красунею. Успадкувала вроду мами моєї і долю її узяла, бо ж уже 12 років живе у щасливому шлюбі і я тричі бабуся. Але розумію, що то не кінець у них і ще мені насиплять онучат, бо дуже вже вони діток люблять і мріють про велику родину.

А я все сама була, та й сама. Ніби як, довкола мене коло яке зачароване і дійти до мене доля не могла. Сором зізнатись, але ж і кавалерів я не мала за всі ці роки. Ніби й справді – зачарована.

А тут, у школу бригада приїхала укриття робити. Я ж повар, їсти готувала. То там ми із Олегом, бригадиром і познайомились. Йому за шістдесят, удівець сім років як. Дітей не має.

Я ж його попросила у сарай двері прикрутити, бо зранку ледь мене не накрили – разом із одвірками зі стіни випали. Так Олег на подвір’ї моєму собі роботи стільки знайшов, що тижні зо два ходив. Ну а потім прийшов і вже я його не відпускала нікуди.

Більше року ми разом. Я долі вдячна за те що от таку мені пару подарувала. Я справді щаслива і тепер розумію що ж означає те слово “за кам’яною стіною”.

А це, Олег мене заміж покликав. Подарував і каблучку, і на коліно став, і сам плакав, мов те дитя. Я ж може й мріяла про таке, але вже й не сподівалась. А тут таке.

Доньці зателефонувала, хлипаю, кажу так і так, твоя мама наречена. А Оля мене холодним душем обдала:

— Ти що, заміж зібралась? Не смій. Хіба не зрозуміла чому покликав? А раптом що, то мені із ним наш дім ділити? Мамо, ти ж доросла людина, звідки в тобі оці фантазії юнацькі. Ні, ну правда, мам, ну який заміж у 50?

Скажіть мені на милість, невже доня права? Невже стосунки у такому віці уже й не про любов?

А може то я закохана і не бачу реальності?

Чи ж у мене шанс на щастя?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page