Ми познайомилися в черзі за кавою, коли був сильний дощ. Віктор тоді запропонував мені свою парасольку, хоча сам змок до нитки, поки добіг до своєї машини. Це здавалося початком якогось ідеального роману. Він був настільки уважним, що я навіть не встигала подумати, чого хочу, як він уже це виконував. Через три місяці, коли ми сиділи в маленькому ресторанчику, він раптом відклав виделку, витер серветкою руки й дістав коробочку.
— Слухай, Яно, я не бачу сенсу чекати. Навіщо нам ці довгі залицяння, якщо я і так знаю, що ти — та сама? Давай просто одружимося.
Я тоді розсміялася, бо це було так несподівано і водночас так приємно.
— Вітю, ми ж тільки три місяці знайомі. Може, хоч пів року почекаємо? Батьки навіть не знають, хто ти такий.
— А навіщо нам чиєсь схвалення? Ми дорослі люди. Я заробляю, квартира є. Ти мені подобаєшся, я тебе кохаю. Ну, що скажеш? Згода?
І я погодилася. Мені здавалося, що така впевненість — це ознака справжнього чоловіка. Ми розписалися швидко, без пишних суконь, просто зібрали найближчих у кафе. А ще через пів року він почав розмови про дитину.
— Яно, подивися на Дмитра з нашого під’їзду, він сина на футбол водить. Це ж так круто. Я теж хочу сина. Уяви, маленький такий бігає, копія мене.
— Віть, я тільки роботу нормальну знайшла. Давай хоч рік поживемо для себе. Подорожі, кіно, просто спокійні вечори. Дитина — це ж величезна відповідальність.
— Та яка там відповідальність? Головне — любов. Я буду допомагати, чесно. Буду і вночі вставати, і гуляти з візочком, щоб ти могла відпочити. Я ж не якийсь там самолюб. Народи мені спадкоємця, дуже прошу.
Він навіть став на одне коліно прямо на кухні, тримаючи в руках тарілку з бутербродами. Це виглядало кумедно й зворушливо. Я здалася.
Мені було непросто в цей період. Мене постійно нудило, запахи їжі дратували, а Віктор, замість того щоб підтримувати, часом бурчав, що в хаті нічим не пахне, бо я не можу готувати м’ясо. Але коли на огляді сказали, що буде хлопчик, він наче знову став тим закоханим хлопцем із парасолькою.
— Син! Я ж казав! Назвемо Павлом, як мого діда.
Він почав купувати речі. Приносив величезні пакунки з іграшками, хоча дитина ще навіть не народилася. Я дивилася на ті вертольоти на радіокеруванні й думала, що він купує їх більше для себе, ніж для неї.
А потім був пологовий будинок. Павлик з’явився на світ чудовим здоровим хлопчиком. Віктор зустрів мене зі своєю мамою, Ларисою Петрівною. Він виглядав трохи пом’ятим, пахло від нього вчорашнім святкуванням.
— Ну, привіт, матусю, — сказав він, забираючи згорток. — Ого, який голосний. Сподіваюся, він вдома буде тихішим.
Але вдома тихіше не стало. Павлик мав проблеми з животиком, він плакав майже щоночі. Перші кілька днів Віктор ще намагався підходити до ліжечка, але його запалу вистачило ненадовго.
— Яно, зроби щось із ним! — крикнув він якось о третій ночі, кидаючи подушку на підлогу. — Мені о восьмій на нараду. Я не можу слухати цей ультразвук всю ніч!
— Вітю, я теж не сплю. У нього коліки. Візьми його на руки, поки я зроблю суміш, — попросила я, ледь тримаючись на ногах від утоми.
— Я не вмію його тримати, коли він так кричить! Він наче навмисно це робить. Іди на кухню з ним чи у вітальню. Я маю виспатися.
Я пішла. І так тривало тижнями. Він став затримуватися на роботі. Коли приходив, навіть не заглядав у дитячу. Вечеряв мовчки, витріщаючись у телефон.
— Ти бачила себе в дзеркало? — запитав він одного вечора, коли я проходила повз нього з брудним рушником через плече.
— Що ти маєш на увазі? — я зупинилася.
— Ти вічно в цьому розтягнутому халаті, волосся немите, під очима синці. Раніше ти була красунею, а зараз… Ну, чесно, на тебе дивитися не хочеться. І цей постійний запах дитячої присипки та каші. Це не дім, а якась філія дитсадка.
— Вікторе, я займаюся нашою дитиною. Ти обіцяв допомагати, пам’ятаєш? Ти казав, що будеш вставати вночі. А зараз ти тільки критикуєш.
— Я не думав, що це буде так… нудно і брудно. Я хотів сина, щоб з ним гратися, а не щоб слухати його виття цілодобово. Коротше, мені це набридло. Я так жити не хочу.
Через тиждень він сказав аби я збирала свої речі.
— Я буду присилати гроші. Але бачити вас обох мені зараз важко. Ти стала зовсім іншою людиною, Яно. Ми не підходимо один одному.
На розлучення подав сам. Аліменти приходили справно — мінімалка, якої ледь вистачало на памперси та ліки. Він не дзвонив, не питав, як Павлик навчився ходити, яке було його перше слово. Він просто стер нас зі свого життя, наче невдале фото в галереї.
Павло виріс спокійним хлопцем. Він мало питав про батька. Я колись сказала йому, що ми просто не змогли жити разом, і він, здається, прийняв це без зайвих драм. Ми жили вдвох, я багато працювала, ми купили невелику квартиру в кредит, і життя нарешті стало стабільним.
Одного вечора, коли Павло був на тренуванні, у двері подзвонили. На порозі стояв чоловік. Я не відразу впізнала в ньому Віктора. Він дуже здав, схуд, обличчя було сірим, а очі — якимись скляними.
— Привіт, Яно. Можна увійти? — голос у нього став хрипким.
— Вікторе? Що ти тут робиш? Як ти нас знайшов?
— Це було не важко. Слухай, мені треба поговорити. Пусти на п’ять хвилин.
Я відступила, пропускаючи його в коридор. Він зайшов, озираючись навколо, ніби шукав ознаки того самого “дитячого хаосу”, від якого колись втік.
— Гарно у вас тут. Затишно, — він сів на край стільця в кухні.
— Ближче до справи, Вікторе. У мене мало часу, скоро син повернеться.
— Син… Паша, так? Я бачив його фото в соцмережах. Гарний хлопець. Весь у мене.
— Він зовсім на тебе не схожий, — відрізала я. — То чого ти прийшов?
Він кашлянув, прикриваючи рот рукою, і я помітила, як тремтять його пальці.
— Я хворий, Яно. Серце. Лікарі кажуть, що операція може не допомогти. У мене нікого немає. Мами не стало три роки тому. Дружини немає, дітей більше не нажив. Я от що подумав… У мене є квартира, та сама, трикімнатна. І машина є, хоч і старенька вже.
— І що? — я склала руки на грудях.
— Я хочу переписати все на Павла. Але мені потрібен догляд. Ну, ти розумієш… Хтось має подати склянку води, ліки купити, в лікарню відвезти. Я ж йому батько все-таки. Квартира зараз мільйони коштує. Для старту в житті хлопець нічого кращого не знайде. Це справедлива угода, хіба ні?
Я дивилася на нього і не відчувала ні злості, ні жалю. Тільки порожнечу.
— Ти серйозно зараз? — тихо запитала я. — Ти прийшов через п’ятнадцять років мовчання, щоб запропонувати “угоду”?
— Ну а що такого? Я ж не просто так прошу. Я за це плачу нерухомістю. Паші це потрібно. Він же зараз десь навчається, йому жити десь треба буде. Я дам йому майбутнє, а він мені — спокійну старість. Ну, чи скільки там мені лишилося.
— Вікторе, Паша не знає тебе. Для нього тебе не існує. Ти для нього — просто графа в свідоцтві про народження, яку він ніколи не читає. Ти думаєш, він захоче виносити судно за людиною, яка просила здати його в дитбудинок, бо він заважав їй спати?
Віктор здригнувся. Мабуть, він сподівався, що я цього не пам’ятаю.
— Я тоді був молодий, дурний. Всі помиляються. Я ж аліменти платив! Я не був зовсім уже пропащим.
— Ти платив копійки, щоб від тебе відчепилися виконавці. Ти жодного разу не прийшов на день народження. Ти не знаєш, яка у нього улюблена їжа, яку музику він слухає, про що він мріє. А тепер ти хочеш купити його час і мої нерви за свої бетонні стіни?
— Яно, май совість! — він раптом підвищив голос, і в ньому прорізалися ті самі нотки роздратованого егоїста. — Мені реально мало лишилося. Ти що, хочеш, щоб я вдома один був? Я ж батько твого сина!
— Мені байдуже, Вікторе. Нам від тебе нічого не треба. Паша сам собі заробить на життя, він у мене цілеспрямований. А твоя квартира… залиш її комусь іншому. Може, знайдеш когось, хто погодиться на твою “справедливу угоду”.
— Ти пошкодуєш, — просичав він, встаючи. — Хлопець виросте і запитає: “Мамо, чому ти відмовилася від спадку?”. Що ти йому скажеш? Що твоя гордість була дорожча за його добробут?
— Я скажу йому правду. Що його батько згадав про нього тільки тоді, коли йому самому стало страшно. Повір, він мене зрозуміє.
Я відчинила перед ним двері. Віктор стояв на порозі, дивлячись на мене з ненавистю, змішаною з відчаєм. Він чекав, що я передумаю, що покличу його назад, але я просто чекала, поки він вийде.
Коли він пішов, я сіла на диван і закрила очі. Ніякого тріумфу не було. Тільки дивне відчуття завершеності. За пів години повернувся Павло, спітнілий і задоволений після гри.
— Мам, а хто це з під’їзду виходив такий понурий? Наче знайомий хтось, — запитав він, кидаючи сумку в куток.
— Та так, помилився адресою чоловік. Шукав те, чого тут ніколи не було.
— Ясно. А що на вечерю? Я голодний як вовк.
Я пішла на кухню накладати йому макарони. Життя тривало далі, і в цьому житті не було місця для людей, які згадують про сім’ю тільки тоді, коли їм стає прикро бути одними.
