В моєму класі вчилося два хлопчики, Петрик і Олег, вони завжди сиділи разом і я вважала їх братами, коли одного разу не почула, як Петрик біг до бабусі, обіймав її і казав «бабусю», а Олег обіймав і казав «мамо».
Мені було дуже то дивно і я спитала своєї мами, чому так, але у відповідь почула «Підростеш – зрозумієш».
Звичайно, що вже пізніше я почула цю історію від однолітків і вони дражнили Олега, а далі вже й стало не цікаво дітям це робити, бо кожен вже мав свої підліткові клопоти, далі юнацькі, а далі закінчилася школа і кому яке діло, що Олег каже мамі «мамо», а Петрик «бабусю».
Подумаєш, пізня дитина. кого зараз таким здивуєш?
Але сталося так, що я опинилася з Олеговою мамою в одній палаті і тоді я вперше зрозуміла, що пройшла ця жінка аби чути «мамо»…
Анна вийшла заміж рано, як виходили всі, вісімнадцять років, скінчила школу і вже працює в полі та колише дитину.
– Мій Михась був старшим за мене на два роки, прийшов з армії й одружилися, бо ж чого чекати… А там і діти, і хату свою будуємо… А в мене лиш донечки і донечки, три дівчинки, а Михась так хлопчика хотів…
Коли я була при надії Василинкою, то він десь дістав велосипед, триколісний, сказав, що за тушонку: «Буде наш Олежик їздити»…
Але з’явилася третя дівчинка і Михайло зрозумів, що далі експериментувати не буде.
Закрутилося все – господарка, будова, робота, діти… Ні продиху, ні просвітку…
– Знаєш, я на весіллі в Василинки глянула на свої руки, такі пошерхлі… А мені лиш сорок п’ять було… Тоді подивилася на Михайлові… Руки. Які ніколи не знали спокою… А чи знатимуть? Чесно скажу, що я соромилася й чарку підняти такими руками, на них перстень видавався чимось неприродним…
Отак Анна й Михайло опинилися самі в великій хаті, господарку зменшили, вирішили наскладати на море.
– Вперше їхали, так боялися – чи гроші не вкрадуть в дорозі, далі на морі, далі в санаторії. Не відпочивала. А все за ті нещасні гроші переживала. А за день до закінчення сиділи ми на березі і я так глянула на свого
Михайла – такий рідний, такий мій… І він так подивився… І поцілував мене… Я не пам’ятала, коли він мені цілував… Отак в щоку цмокнути чи в маківку… Але ось так…
Коли вони приїхали з курорту та навезли дітям ракушок, черешень, персиків, риби, то Анна зрозуміла, що приїхала не сама…
– А у мене ж донька при надії і я… Господи, яких слів ми наслухалися від батьків, від родичів… Скільки злих жартів… Я наприкінці й на люди не хотіла виходити, щоб пальцями не тикали. А віз мене Михайло в пологовий з городу, з брудними ногам. Лікарі побачили мене, далі ноги і собі давай. Не хочу того й пригадувати. А няні всім дітей роздають і мені отак дає і аж витріщається, що я буду з малюком робити!
Одне добре – нарешті хлопчик.
Дочекався таки Михайло Олежика…
– Я його просила приїхати за мною ввечері, щоб ніхто й не бачив… А він машину прикрасив шариками… Доньки надували… Приїхали в кузові, квіти мені дарують, а я плачу, що вони таку комедію роблять…
Заставляла себе Анна й в школу на вистави ходити, бо Олег не міг зрозуміти, чому мамі не можна дарувати квіти на день Матері чи чому вона не хоче подивитися на нього, як він гарно віршика читає…
– Йшла, знала, що легко не буде, але йшла… І нікого не бачила, крім нього і Петруся… Я й тепер ще то маю, як служив в аpмії, то казала, щоб говорив наче я бабуся, а не мама. А він не розуміє і злиться…
Я відвернула голову до стіни і сльози покотилися! Я ж стільки разів дражнила Олега в дитинстві! Якби ж я знала через, що проходить ця жінка щодня…
Фото Ярослава Романюка.
