Знаєте, можна жити заради дітей, але моя історія показує, що є дві великі різниці і їх мені показала моя невістка.
Коли мій син Андрій тільки привів у дім Ірину, я зраділа. Я любила свого сина понад усе на світі, але я не хотіла аби він брав приклад з мого чоловіка. Так, у мене не все гаразд у шлюбі і вже давно.
Знайомство було чудовим приводом всім сісти за одним столом, але скоро моєму чоловікові набридло теревенити, як він це назвав і ми залишилися з Іриною на кухні самі.
І вона мені за миттям посуду розповіла про своє життя. від почутого у мене волосся ставало дибки.
А вона не скаржилася, просто констатувала факти, наче переказувала сюжет якогось фільму.
Батьків вона знала лише за фотокартками в альбомі. Виховувала її бабуся, яка роками трималася на одних ліках і страху, що дитину заберуть у дитбудинок, якщо вона хоч раз затримається в лікарні.
— Бабуся Марія, наша сусідка, тоді пообіцяла доглянути за мною, якщо щось станеться, — тихо казала Ірина, перебираючи край серветки. — Так я й росла між двома старенькими жінками. А коли мені виповнилося дев’ятнадцять, бабусі не стало. Виявилося, що квартира, де ми жили, давно переписана на дядька Павла. Він навіть не був її рідним сином. Дав мені тиждень, щоб я з’їхала.
Але дівчину прихистила сусідка, вона її доглядала доки її не стало і та переписала їй свою квартиру.
Я слухала її і відчувала, як усередині все стискається. Мені так хотілося вірити, що мій Андрій стане для неї тією опорою, якої вона ніколи не мала. Молодята вирішили жити у нас. Квартира в нас велика, трикімнатна, в самому центрі.
До роботи Ірині близько, поруч парк для прогулянок, школа, садочок — усе під рукою. Я була тільки за. Думала, нарешті в цій хаті, де вічно пахло тютюном і чоловічими сварками, з’явиться щось світле.
Іринину квартиру вирішили здавати, а гроші накопичувати на своє власне житло.
— Мамо, ми речі у моїй кімнаті поставимо? — запитав Андрій наступного дня.
— Звісно. Облаштовуйтеся, як вам зручно, — відповіла я, намагаючись не дивитися на Віктора, який незадоволено грюкав дверима холодильника.
Перші місяці все було ніби добре. Ірина виявилася надзвичайно хазяйновитою. Вона прибирала так, що навіть старий паркет починав блищати. Ми з нею здружилися швидко. Вона була для мене як та донька, про яку я завжди мріяла, але так і не народила. Віктор, правда, своєї звички гульбанити не полишив. Приходив пізно, чіплявся до нас із зауваженнями, бурчав. Я бачила, як Ірина здригається від кожного гучного звуку, і мені було соромно за свого чоловіка.
Найбільше я боялася, що Андрій піде в батькову породу. Іноді я помічала в його погляді те саме роздратування, ту саму готовність зірватися через дрібницю.
— Ти знову затримався, — сказала я синові якось ввечері, коли він прийшов після опівночі.
— Мам, не починай. На роботі аврал, — кинув він, не дивлячись мені в очі.
— Ірина чекала на вечерю. Вона втомлюється, сам знаєш.
— Вона вдома сидить, від чого там втомлюватися? — він пройшов повз мене в кімнату.
Коли на світ з’явилася Вікторія, стало ще важче. Дитина була неспокійна, майже не спала ночами. Віктор, замість того щоб допомогти, тільки лютував.
— Зроби щось із нею, вона мені спати не дає! — кричав він з коридору.
Ірина мовчки заколисувала малу, ховаючи обличчя в пелюшках. Андрій все частіше почав “затримуватися на об’єктах”.
Я бачила, що він бреше, але мовчала, боячись зруйнувати те крихке сімейне життя, яке вони намагалися побудувати.
Одного дня все змінилося. Я була на кухні, готувала обід, коли у двері подзвонили. На порозі стояла молода жінка, яскраво нафарбована, у короткій куртці.
— Ірино, є розмова, — сказала вона, коли невістка вийшла в коридор.
— Щось сталося, Світлано?
Це була Світлана, дівчина, яка винаймала маленьку однокімнатку, що залишилася Ірині від сусідки Марії.
— Ні, я з приводу твого чоловіка, — Світлана простягнула якийсь аркуш. — Ось, подивися. Я чекаю дитину. Андрій сказав, що ви скоро розлучаєтеся.
Я застигла біля плити. В коридорі запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у вітальні. Ірина взяла папірець, довго дивилася на нього, а потім просто віддала назад.
— Зрозуміло, — тихо сказала вона.
Того вечора був скандал. Андрій прийшов казав, що йому все набридло, що вдома вічний плач і мокрі пелюшки, а Світлана його розуміє.
— Збирай речі й іди до своєї Світлани, — сказала я синові. У мене всередині все тремтіло від гніву.
— Це мій дім, — огризнувся він. — Нікуди я не піду.
Вночі, коли всі заснули, Ірина тихо зібралася. Я вийшла в коридор, бо не могла заснути. Вона вже була в пальті, на руках тримала загорнуту в ковдру Вікторію.
— Я йду до себе, — прошепотіла вона.
— Іро, почекай… — я не хотіла втрачати свою доньку і онучку.
— Ні, Надіє Іванівно. Так буде краще. Дякую за все.
Я не стала її зупиняти. Я знала, що в цій квартирі вона ніколи не буде щасливою, як не була щасливою я всі ці тридцять років.
Минуло кілька місяців. Андрій до Світлани так і не пішов, вона теж кудись зникла. Він став справді схожим на свого батька. Я жила як у сні між двома чоловіками, які тільки те й робили, що сварилися або хотіли їсти.
Ірина іноді дзвонила, дозволяла бачитися з онукою. Вона змінила замки у своїй квартирі, вийшла на роботу, якось крутилася. А потім сталося те, чого я підсвідомо чекала. Після чергової суперечки з Віктором я впала в коридорі. Нога підвернулася, біль був такий, що в очах потемніло. Чоловік навіть не підійшов, тільки переступив через мене і пішов на балкон.
У лікарні я лежала три дні, перш ніж наважилася подзвонити Ірині.
— Алло, Іро… Я в лікарні. Тут з ногою…
— Що трапилося? В якій палаті? — її голос був стурбованим, без жодної краплі злості.
— Та я вже виписуюся скоро. Ти тільки принеси мені халат мій і тапочки. Тільки додому до нас не заходь, я Віктору сказала, він винесе до під’їзду.
— Я сама все зберу, не хвилюйтеся.
Коли вона прийшла забирати мене з лікарні, я ледь шкандибала на милицях. Ми сіли на лавку в сквері біля корпусу.
— Надіє Іванівно, ви додому не повернетеся, — сказала вона раптом.
— Куди ж мені, Іро? Там же все моє життя.
— Там не життя. У мене хоч одна кімната, але місця вистачить. Вікторія за вами скучила. Поїхали до нас.
— Я не хочу вам заважати. У тебе своє життя, молоде…
— Ви мені не заважаєте. Ви мені як мама. Погоджуйтеся.
Я переїхала. Спочатку було ніяково, я намагалася бути непомітною, більше допомагати по господарству. Але з часом життя вирівнялося. Ми з Іриною стали справжньою командою. Вона закінчила інститут, отримала підвищення. Ми продали її стару квартиру, доклали грошей і взяли в кредит нову, простору.
Минуло п’ять років. Вікторія вже пішла до школи. Я теж змінилася. Знайшла роботу, почала стежити за собою. І якось зустрівся мені Микола. Він працював там же, був вдівцем, спокійним і надійним чоловіком.
— Іро, я хотіла спитати… — почала я одного вечора, коли ми пили чай.
— Про Миколу Петровича? — посміхнулася вона.
— Він кличе мене до себе жити. Пропозицію зробив. Як ти думаєш, не пізно мені вже в заміжжя бавитися?
— Мам, яке “пізно”? Це ж чудово. Ви заслуговуєте на спокій.
— Але як же ви тут самі? Кредит ще не виплачений…
— Я впораюся. Мені зарплату підняли, та й Вікторія вже велика. Головне, щоб ви були щасливі.
Ми просто розписалися і повечеряли в невеликому кафе. Були тільки Ірина з Вікторією та двоє дорослих синів Миколи.
Мій Андрій не прийшов, хоча я його кликала. Він так і живе з батьком, вони іноді дзвонять мені, коли закінчуються гроші або треба щось випрати, але я більше їх не відвідую.
Того тижня ми з Миколою заїжджали до дівчат. Вікторія показувала свої малюнки, а Ірина розповідала про нові проєкти на роботі.
— Залишайтеся на вечерю, — сказала вона, розставляючи тарілки.
— Нам уже пора, Микола обіцяв до сестри заїхати, — відповіла я, обіймаючи її на прощання.
— Ну, тоді на вихідних чекаємо. Обов’язково.
Я вийшла з під’їзду, взяла Миколу під руку. Вечір був теплий, у парку пахло липою. У вікні на третьому поверсі горіло світло — там Ірина з донькою сідали вечеряти. Я знала, що в них усе буде добре. І у мене буде все добре.
Тільки от чи буде добре у мого сина, заради якого я жила з таким чоловіком, стопами якого він йде? Як ви гадаєте?
