fbpx

Володя згадав розповідь Ірини про дивне сновидіння напередодні повномасштабної. Вони тоді ще жартували, що не треба було піцою на сон грядущий ласувати, то й не наснилися б величезні птахи, що так лопотіли крилами, аж іскри сипалися з їхнього пір’я

Цей ранок для його родини виявився таким недобрим. І не тільки для них – дружини, доньки й сина, – всі на території в понад шістсот тисяч квадратних метрів в цей день пробудилися на світанку, і всім, хто зрозумів, що проведено межу між вчорашнім ДО і сьогоднішнім ПІСЛЯ, було не до сніданку, не до душу й макіяжу.

Ті, в яких було особливо гучно, схопили валізки та й сіли в авта, щоб віддалитися від тих звуків. Хто, звісно, ті авта мав. А мали їх, виявляється, так багато людей, що доводилося годинами проводити в заторах.

Володимир завів свою «ластівку», і вони подалися на захід до батьків його дружини. Це вже вдруге в його родині настав такий несподівано прикрий ранок.

Вісім років тому йому так само швидко доводилось покидати рідне місто, що на сході країни, і оселитися в містечку поблизу столиці, з нуля розпочати свій бізнес. Тоді дружина тримала на руках його півторарічного сина, а донечка тулилася поруч мами. Цьогоріч його діти вже зрозуміли, що відбувається, й не ставили зайвих запитань.

Його батьки спокійно зустріли прихід «старших братів». Мама, щоправда, спочатку була прикро вражена, але тато її переконав співпрацювати з новопроголошеною владою. Стосунки відтоді в них із сином зіпсувалися, але не остаточно.

Повний розрив стався після повномасштабної. Тобто, в той же ранок, коли він зателефонував, мовляв, «як ви, бо в нас…», то почув їхнє заспокійливе про «освобождєніє». Дружині нічого не сказав, вона й так зрозуміла з виразу його обличчя.

Батьки дружини Ірини мешкали в приватному секторі районного центру, мали невелику господарку та город. Його сім’ї відвели дві невеликі кімнатки. Полинули дні за днями.

Володимир знав, що тесть із тещею спочатку були не в захваті від нього як від зятя: ще не закінчив навчання, не став міцно на ноги, винаймає житло, тільки розпочав свій бізнес, який навряд чи потягне. Але, головне, що він не з їхнього краю, не знає їхніх звичаїв і не дотримується традицій, та й навколо доньки місцеві парубки, як бджоли коло меду, в’ються. Могла б за когось із них вийти, хлопці в Польщі гарно заробляють.

Ось син їхній заробив гарну суму, розкрутився, й разом зі своєю дружиною тепер багатіють на зеленому туризмі. Так хотілося, щоб і донька біля них була, а не їхала за чоловіком аж на другий кінець країни.

Але їхнє кохання подолало спротив. І ставлення до нього, зятя, з часом змінилося на краще, бо почав гарно заробляти, на свята спішив із сім’єю на захід, одягав вишиванку, йшов з браттями на Різдво колядувати, на Великдень паску святити, а ще обдаровував усіх подарунками.

Тесть і теща не могли натішитися внучкою, що їм «Нову радість» колядувала, писанку із київським розписом привезла. Із синочком сім’я приїжджала до батьків уже з Київщини, після сумнозвісних подій 2014 року. Тоді й почало проскакувати від тестя «то все ваші накликали», але Володя не зважав.

За вдачею він був миролюбний, не вмів ображатися, поважав себе як нащадка славних козаків, що себе в один ряд із любителями “іншого міра” не ставили, тому на свою адресу закидів не сприймав.

Поки Володимир вирішував, що робити, щоб у тестя на шиї не сидіти, все частіше вислуховував нарікання на східняків. Тут правди ніде діти, але як  тестю пояснити, що не всі такі, коли по той бік його свати.

Кожний докір Володя вже сприймав болісно, діставалось від батьків і доньці Ірині, що діти бешкетують, в хаті безлад, від неї ж допомоги мало, а вже весна, треба до посадки картоплі готуватись, щоб було що взимку їсти, бо тепер їх в хаті багато.

Порадившись із дружиною, Володя тишком-нишком зібрав родину та відвіз до польського кордону. Лише за кілька годин до від’їзду сказали батькам: ми їдемо. Ті як не намагались їх відмовити, але даремно.

Попрощавшись з рідними, чоловік поїхав додому, не заїжджаючи навіть до тестя. Їхнє місто було вже звільнене, але від того, що побачив на своєму обійсті, опустилися руки.

Підійшов сусід, обійняв, запропонував випити чарку-дві, щоб стрес зняти. Володя покрутив головою: тут чаркою не обійдеться, а набратися до забуття йому не хочеться. Сусід поплескав по плечу: ну, то тримайся, а, може, сигарету. Володя на те: та кинув, коли син народився, не хочу знов починати.

Вдома чоловік не ночував, скористався запрошенням сусідів. Хоч був дуже зморений, але заснути довго не міг, згадав дітей, дружину та її розповідь про дивний сон, який приснився їй за три дні до вторгнення, і викликав почуття тривоги, але вони тоді вдвох тільки посміялися, мовляв, не треба було на сон грядущий піцою ласувати та ще й кіно по телевізору дивитися.

А зараз він зрозумів, що то за величезні птахи літали в небі й так лопотіли крильми, що пір’я з них злітало й загорялося в повітрі, а котре падало на дерева, то вони спалахували, а з гілок, немов великі груші, сипалися щурі й розбігалися по дорозі, доганяючи автомобілі, які їхали тільки в одному напрямку.

Вранці Володя, подякувавши за каву гостинним сусідам. Пішов у військкомат. Не взяли, сказали: потрібен тут, на місці.

Влітку разом із земляками із Польщі повернулася його дружина з донькою й сином.

Минув нелегкий рік, який ми й надалі рахуємо в днях. Як його прожила ця дружна родина, на долю якої випало бути двічі переселенцями, мені невідомо. Дуже надіюся, що все в них склалося добре.

You cannot copy content of this page