“Поговір”. Ти чула, що в Жанни любчик? Ти чула, що вона з ним їздила на море, а чоловікові сказала, що їде на курси підвищення кваліфікації. – Ти чула, що Жанну чоловік лишив? Ти чула, що вони помирилися? Ти чула, що вони розлучилися? Ти чула, що він вже живе з іншою?
Весь цей час Жанні хотілося вщипнути себе аби прокинутися. Про те, що плітки, як лавина, накривають її життя, вона дізналася запізно. Власне, коли чоловік почав розмову про любчика і як вона так могла вчинити.
Хіба він її не любив? Хіба у них нема дитини, що вона так легковажить і не зважає на думку людей? Вона не могла зрозуміти про, що мова. Те, що Володя ревнивий вона знала і інколи це просто виводило з себе, бо там не стань, з тим не говори. Вона ж його дружина, а не мала дитина. Дитині вже тринадцять, а він ревнує, як вперше. Подумати тільки, тринадцять років разом. Ніби вчора зустрічалися. Вона ще вірила, що знайде когось кращого, тому не дуже прагнула за нього заміж, але коли зрозуміла, що при надії, то вибору вже й не стало.
Вона мусила. Мусила його любити, мусила його шанувати, мусіла бути дружиною. Всі мрії про щось краще, ніж абсолютно звичайний добрий хлопака, ніж абсолютно звичайне життя, абсолютно закінчилися. Не в її характері було вчинити авантюрно, розлучитися, коли не сила було терпіти. Вона ретельно виконувала свою частину сімейної угоди.
Щоб остаточно не звихнутися в цій самотній історії, вона й справді робила собі маленькі радощі – їздила на тиждень відпочити від себе. Їздила в санаторій чи на море одна, віддихувалася для наступного року рутини і в цьому відчувала себе бунтаркою і владаркою свого життя. Знала, що чоловік не зрозуміє, тому, залучившись підтримкою мами, тішила себе.
– Мені кум каже, що ти надто засмагла для весни. А я й не бачу по роботах! Ти з ким їздила?
– Володю, я справді їздила, але абсолютно сама. У нас були курси підвищення кваліфікації в Одесі. Якщо ти хочеш, ми можемо піти до мого начальства і тобі це підтвердять. Я їздила з колегами, які це підтвердять!
Як добре, що цього разу все насправді так і було, може, й тому вона не дуже крилася з засмагою. Він перевірив і все виявилося правдою. Але. Але звична недовіра, підкріплена фактом обману, подвоїла його ревнощі і підозри. Він ще прискіпливіше дивився кому і як, і що вона каже. З ким їде додому. Кожного разу надумані зради він починав з того, що вона його обманювала.
– Кум каже, що ти мені голову морочиш і відверто смієшся мені в лице. Ти мене дуриш і гуляєш з начальником!
– Він старий.
– Але ти не спростовуєш, що гуляєш! Чи ти думаєш, що така особлива? Що ти незамінна?
– То знайди іншу і їй виставляй вимоги.
Володя подав на розлучення. Не міг витерпіти, що з нього підсміюються інші чоловіки, підсміюються, що в нього роги, як в лося. Він нікому не дозволить з себе сміятися і знайде собі жінку, яка буде йому вірна. Скоро так і сталося.
Жанна зачудовано спостерігала за цим всім цирком. Спочатку її обурювало, що люди залізли в її життя і спаскудили його. Не переживали, що руйнують шлюб, що кажуть неправду, що позбавляють її дитину родини.
Ті люди, через яких вона колись і виходила заміж, щоб «люди не говорили». Ті люди, думку яких її вчили завжди враховувати, бо «нарід мудрий», бо «народ скаже, як зав’яже», бо більшість завжди права, бо так всі живуть, бо так треба. Тринадцять років! Тринадцять років вона прожила в страху суспільного осуду, і отримала ще більший осуд. Це смішно. Це до сліз, смішно. За моє жито, як то кажуть. Обрегочешся. Дякую, дуже дякую.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
