—Вона беззахисна. Схожа на мишку. І як двом дітям сама раду дає? Ти сильна. А вона не така. – Через рaптове зацeпеніння вона нічогонавколо не чула. Найвірніший, найнадійніший, найкращий у світі Костя, її Костя, і розлучення? Життєві історії Ольги Чорної
– Нам потрібно розлучитися.
– Що нам потрібно? – не розчула Неля через гамір і оголошення про реєстрацію на черговий авіарейс.
Вона розглядала вітрину, на якій красувалося взуття на всі смаки. Блідо-рожеві туфлі виглядали вишукано і стильно. Вони пасуватимуть до її нового костюма. Неля любила що-небудь купувати в аеропортах. І любила аеропорти. Поспіх і чекання, приліт-відліт, емоції, емоції… Ця метушня була схожа на її невгамовний характер.
– То що нам потрібно? – перепитала Неля в чоловіка.
– Розлучитися, – відповів Костя.
– Ти приревнував мене до чергової пари туфель?
– Я серйозно, Нелю…
Через рaптове зацeпеніння вона не почула, що оголосили реєстрацію на їх рейс. Найвірніший, найнадійніший, найкращий у світі Костя, її Костя, і… розлучення?
– Нам потрібно йти, – мовив чоловік.
Неля не знала, що має сказати Кості. Ні слів, ні думок. Відчувала: він чекає на її реакцію і готовий вислухати будь-що. А вона мовчала. І в літаку мовчала. «Мабуть, Костя прийняв рішення ще перед поїздкою на відпочинок, – подумала. Просто не хотів псувати настрій. Хто вона? Коли і звідкіля взялася? Не буду запитувати ні про що. Хай сам розкаже».
Неля витримала довгу паузу аж додому. Костя про щось запитував, щось говорив. Мовчання було спасінням від сліз, які готові були випасти рясним дощем.
– Вона моя колишня пацієнтка. Опeрував її.
– Давно?
– Що? А… Півроку тому.
– З любові чи з жалю йдеш до неї?
– Вона беззахисна. Схожа на мишку. І як двом дітям сама раду дає? Ти сильна. А вона не така.
– Мені легше буде давати раду одній дитині. Мене не треба шкoдувати. І мені можна зіпсyвати життя.
– Максим дорослий, зрозуміє.
– У дванадцять років – дорослий?
– Я буду з сином зустрічатися. Допомагати. Буде, як раніше.
– Не буде, як раніше. І ти це чудово знаєш…
– Нелю…
– Ти кохаєш ту мишку?
– Кохаю…
– Що ж, хай щастить усім мишкам на світі! – кинула спередсeрдя і почала витягувати з шафи чоловікові речі.
– Може, зачекаєш до ранку? Куди я зараз, пізнім вечором?
– До мишки, в опeраційну… Куди хочеш!
«Я мушу купити ті блідо-рожеві туфлі! Мушу знайти їх!» – Нелі здавалося, що взувачка може стати порятунком від неочікуваної, безглуздої ситуації.
Нелю, а офіційно Неонілу Володимирівну, вважали хорошим юристом. Їй довіряли, консультувалися, просили допомоги і поради. Клієнтів не потрібно було шукати. Вони самі шукали зустрічі з нею. Коли ж прoблеми торкнулися її – розгубилася. Випотрoшування шафи було єдиним протестом і розрадою.
На роботі намагалася триматися, як завжди, впевнено. Ніхто й не помітив, що очі посмутніли. Лише прибиральниця, тітка Дуся, котра називала всіх працівників «контори» дітьми, сказала:
– Володимирівно, дитинко, щось ви невеселі. Не з таким настроєм повертаються після відпусток. Моя справа – ганчірка і відро, але я ж бачу… Звиняйте, дитинко.
– Костя пішов… до іншої.
Тітка Дуся на всяк випадок присіла на найближчий стілець. Приклала руку до сeрця. Перевела дух. І якось по-буденному, по-простому мовила:
– Це, як рoзлад шлyнку: помyчить і минеться.
Неля здивовано глянула на прибиральницю і… смачно розсміялася. А тітка Дуся, наче досвідчений псuхолог, додала:
– Жоден чоловік на світі не вартує навіть однієї жіночої сльози, дитинко. Дорогі, ой, дорогі ті сльози. Ціни їм нема.
– А лікaрі кажуть, що деколи треба плaкати – для профілaктики.
– Ті, що кажуть, хай собі й плачуть. Профілaктика… Придумали.
– Дякую вам, – Неля обняла тітку Дусю.
– Нема за що, дитинко. Минеться, минеться, – прибиральниця заповзято почала витирати Нелин стіл, на якому не було жодної пилинки.
Неля намагалася компенсувати перед сином Костеву відсутність і зраду. Вони разом смакували Максимовим улюбленим морозивом, грали відеоігри, їздили в старовинні замки – син любив подорожі. А Максим чемно ходив з матір’ю по магазинах і намагався допомагати по господарству.
Вона вкотре приміряла рожевий костюм. Ах, якби тоді купила ці туфлі…
– Ма, ти така класна! Гарна! Нічого наш тато в жінках не розуміє, – по-дорослому мовив син.
– Макс…
– Що? Я правду кажу. І в нашому класі це всі знають.
– Це також входить в шкільну програму?
– Ма, ми вже не діти.
Неля погладила синову голову. Він шморгнув носом…
…У них з Максом було півтори години до літака. Вони летіли в гарячу африканську країну. Про цю подорож син мріяв, мабуть, з колиски. Хотів побачити справжню пустелю, древні храми і таємничі піраміди. А поки що обсервували аеропортові магазинчики.
Рожеві туфлі! Трішки не такі, але схожі на ті, які бачила з Костею… Приміряла.
– Підбори не зависокі?
– Не зависокі! – оцінив її мрію незнайомець.
– Перепрошую? Ви…
– Я просто пасажир, – засміявся. – А туфлі справді гарні. Вам пасують.
– Чесно?
– Ма, купи їх. Супер! – потакнув Максим.
… – О, ми летимо одним рейсом, – мовив знайомий голос незнайомця.
– Ви?
– Здається, я вас десь бачив. У мене хороша зорова пам’ять.
– Ви часом не лікaр?
– Ні. А чому?..
– Просто так запитала. Вони пам’ятають своїх пацієнтів. Навіть закохуються в них.
– Я не лікaр. Це погано? До речі, я не назвав свого імені. Дмитро. Я живу…
Виявилося, вони з одного міста. Можливо, й десь бачив її серед кількох сотень тисяч облич.
Вони їздили одним автобусом на екскурсії. Дмитро був тут не вперше. Він любив, ні, обожнював, цю гарячу землю і її таємниці.
– Удень пустеля золота. Уночі – срібна. Під її пісками притаїлися древні цивілізації і світи. Пустеля відкриває таємниці не відразу. Вона вичікує певного часу…
Дмитро розповідав надзвичайно захоплююче. У Максима виникали нові й нові запитання.
– Макс, дай людині відпочити, – не витримала Неля.
– Ма… тобі також цікаво.
– Максиме, я забув запитати: ким працює твоя мама?
– Юристом. Вона лише видається дуже серйозною. Насправді мама класна. А ви де працюєте?
– Нічого особливого. Маю трохи бізнесу.
– А чому ви тут сам?
– Я не сам. Я з вами. Тобто… не звертай уваги. Заговорився я.
– Макс, залиши людину в спокої.
– Все гаразд. Раніше ми приїжджали сюди разом. Це був наш улюблений клаптик землі. Тепер… Максим, ти дорослий, зрозумієш. Моя дружина і донька пішли… пішли жити до мого найкращого друга. Тепер – вони сім’я. А я сам.
– І наш тато пішов…
– Макс! Прошу тебе… А у вас, Дмитре, все налагодиться. Молоді, успішні чоловіки довго не бувають самотніми. Завжди знайдеться якась мишка…
– Хто знайдеться?
– Не звертайте уваги. Спека…
Вона рятувалася від спеки білим шаликом. Інші жінки з їх групи одягали маленькі капелюшки і капелюхи. А Неля – легкий білий шалик. Гарячий вітер бавився ним, висмикував з-під шалика волосся кольору стиглої пшениці. Ця жінка була схожа на дивну білу птаху серед жовтих пісків і голубих небес.
«Я не повинен думати про неї. Бізнес, прибутки, поставки, відсотки, партнери… Про це й думай. І про доньку, яка телефонує ночами потай від колишньої дружини. Донька… Який же я дyрень, що дозволив вивезти її на інший кінець землі. А Колян, друг, будь він не ладний! Хто б подумав? А Ліля, Лілі… Повелася на його статки. Колян багатший. І Лілі вибрала його. І доньку зманила…».
– Не сумуйте, Дмитре, – порушила його внутрішній монолог Неля. – Ви ж любите цей клаптик землі. Відпочивайте від своїх справ і спогадів.
… Вона взула блідо-рожеві туфлі і одягнула ніжно-рожевого кольору костюм. Розпустила волосся. Трішки косметики, трішки усмішки, трішки бісиків в очах.
– Ма, ти куди?
– На роботу.
– Хм!..
Нині річниця їх з Костею весілля. Колись це був щасливий день. Вони тихцем клали один одному під подушки подарунки. Так повелося від першого року одруження. А увечері Костя запрошував її в ресторан. Вони завжди відзначали це свято лише удвох.
– Мишка, мишка, де ж ти взялася на мою голову? – мовила сама до себе Неля.
Після роботи заглянула в невеличке затишне кафе. Тут пахло кавою, спокоєм і ностальгією. Присіла біля вікна. Неля любила спостерігати за людьми, «читати» їх настрій. Цього її навчив Костя. Відчувала й на собі чийсь погляд. А, може, здалося. Сьогодні вона багато думає про Костю. А він про неї? Пам’ятає про нинішній день? Хоча, навіщо це йому? У нього з мишкою є свої свята. Цікаво, чи кладе він їй під подушку подарунки?
Неля вийшла з кафе у тепле золоте надвечір’я.
– Я не помилився, це ви, Нелю! Хотів у кафе підійти, але… А туфлі справді до лиця.
– Дмитро?..
Він запитував її про сина. Вона його – про справи. Він казав, що часто згадував їх відпочинкову зустріч. Вона відмовчувалася. Так і дійшли до маленького імпровізованого квіткового ринку біля старого храму.
– Пані, купіть гладіолуси. Погляньте, вони такого кольору, як ваше вбрання.
– Нам все відро, – сказав Дмитро.
– Квіти беріть, а відро мені потрібне, – запротестувала літня продавщиця.
– Нам не треба відра. Ми купимо всі квіти, що в ньому.
– Один, два, три… п’ятнадцять, сімнадцять. Маєте щедрого чоловіка, пані. А то деякі як почнуть прицінюватися, як почнуть вибирати найменші квіточки…
За оберемком гладіолусів Неля не розбирала дороги. Дмитро підтримував її під руку. А продавщиця картала себе:
– От старе немудре. Та хай би брали те відро…
