fbpx
Історії з життя
Вона була дуже красивою жінкою років сорока. Будь-який мужчина з радістю став би її за чоловіка, тільки ось вона чомусь не дивилася на женихів, і намагалася стороною їх обійти. В селі не розуміли в чому тут справа. До того ж звичка у неї була, якою вона дивувала жителів села. Майже ніколи не ночувала вона в будинку. Ночувала вона на своєму сіннику, незалежно яка на дворі була погода. Навіть взимку вона примудрялася не замерзнути закопавшись в сіні. Правда при сильних морозах перебиралася в будинок, ближче до печі

Вона була дуже красивою жінкою років сорока. І ім’я у неї було гарне, Олена. І в будинку у неї було завжди чисто і затишно. Та й жила вона в селі з красивою назвою Бузок. І все в неї було до ладу, і життя щасливо складалася. Чудо а не жінка. Будь-який мужчина з радістю став би її за чоловіка, тільки ось вона чомусь не дивилася на женихів, і намагалася стороною їх обійти.

В селі не розуміли в чому тут справа. Чому їй не потрібен в житті красивий і здоровий друг? До того ж звичка у неї була, якою вона дивувала жителів села. Майже ніколи не ночувала вона в будинку. Ночувала вона на своєму сіннику, незалежно яка на дворі була погода. Навіть взимку вона примудрялася не замерзнути закопавшись в сіні. Правда при сильних морозах перебиралася в будинок, ближче до печі.

Коли її запитували, чому вона віддає перевагу сіннику, а не ночує в будинку як всі звичайні люди, вона завжди відповідала:

— Сіно пахне ніжністю, якої мені так не вистачає. Та й звикла я.

Олена з’явилася в селі сім років тому. Абсолютно несподівано для жителів. Кажуть що будинок вона купила. А хтось каже що в спадок отримала від бабусі. А хтось навіть говорив, що вона не від світу цього. Та ніхто й не питав її. Живе і нехай живе, нікому не заважає. А згодом вже й звикли всі до нової жительці Бузкового.

Але трапилося так що я доторкнувся до її таємниці абсолютно випадково. До таємниці її любові до сінна.

Якось, вирішила вона свердловину пробурити у дворі свого будинку, щоб за водою не ходити. Важко мабуть було тягати воду для городу. Ось я і напросився. Досвід у мене був. Після закінчення всіх робіт, коли вода потекла з шлангу, принесла вона нам з напарником трилітрову банку прозорого щастя.

Ну ми з напарником тут таки спробували. Та так накуштувались, що посеред ночі ледь-ледь заліз на сінник в дальній кут і заснув.

Прокинувся я серед ночі від холоду. Зуб на зуб не потрапляє. Бачу посеред сінника світло блакитне, як ореол. А в центрі цього світу Олена з хлопцем якимось. Тільки придивившись я помітив, що це не зовсім хлопець, а більше, як примара якась. Лежать вони і шепочуться про щось. Я спочатку ледь не знепритомнів, а потім руку простягнув до блакитного світла, а воно тепле.

Так ось чому Олена не замерзає в холодну погоду. Усередині цього ореолу температура зовсім інша. Так ось чому для неї сіно пахне ніжністю.

Піднявся я на ноги, оступився та й полетів на підлогу сінника. Олена ахнула і видіння зникло.

— Ти як тут опинився? – чуюголос дівчини.

— Та не пам’ятаю я, – кажу, – самому дивно.

Олена закрила обличчя руками.

— Тепер ти все знаєш, – мало не плаче вона

— А хто це був?

— Мені сімнадцять років було, коли ми познайомилися і полюбили один одного. Він був старшим від мене на дванадцять років. Брат мій рідний дізнався і сказав, що він мені не пара і що бути разом він нам не дасть. І було у нас улюблене місце для зустрічі, це сінник.

Але мабуть братові хтось розповів де ми зустрічаємося, адже в селі нічого не приховаєш. Все одно хтось побачить, ось, як і зараз ти нас побачив. Тож брат нас знайшов. І, що на нього найшло я досі не розумію, але та зустріч стала для мого коханого останньою.

Так я залишилася без брата і без свого коханого. Образилася я на весь білий світ, і стала жити не з батьками, а на сіннику. День за днем, місяць за місяцем, жила на сіннику спогадами про коханого. І одного разу він прийшов…

Так ми стали зустрічатися знову і знову. І зустрічаємося донині. Хоч і рідко але він приходить. А я чекаю.

Я був здивований історією Олени. Одразу в таке і не повіриш, та й не надто я тоді був при пам’яті, аби потім не засумніватись у побаченому. Через тиждень зрозумів, що будинок Олени порожній, а її самої в селі немає.

— Поїхала вона, – говорили мені жителі села, – Незрозуміло, що раптом на неї найшло. Зібралася і поїхала. Як з’явилася в селі нашому, так і зникла. Дивна жінка.

Тільки я один знав справжню причину втечі жінки. Знав, але нікому не сказав. Більше я Олену не бачив і ніколи в своєму житті не зустрічав. І досі сумніваюсь, чи й справді бачив, те, що бачив, але чомусь же вона таки поїхала?

Автор Sergiu Byrakov.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page