— Поглянь на неї, Андрію… Це наша донечка. Наша Софійка, — мій голос тремтів від щастя, коли я виходила до рідних.

Він зробив крок назустріч, зазирнув у згортку, і його обличчя вмить перетворилося на кам’яну маску.

— Це не може бути моєю дитиною, — холодно процідив він, відступаючи назад. — Подивися на її волосся, на її шкіру. Вона біла, як крейда. У нас в роду таких не було. Ти кого намагаєшся обдурити?

— Що ти таке кажеш? — я відчула, як світ навколо починає хитатися. — Лікарі пояснили, це рідкісна особливість, вона просто особлива…

— Вона чужа, — відрізав він, розвернувся і швидкою ходою попрямував до виходу, навіть не озирнувшись на поріг закладу, де щойно з’явилося на світ його продовження.

Моя історія почалася задовго до того пам’ятного дня. Ми з Андрієм прожили разом понад п’ятнадцять років. Весь цей час наше життя нагадувало нескінченний забіг по колу: аналізи, кабінети фахівців, вітаміни, процедури.

Кожного разу, коли надія згасала, ми збирали себе по шматочках і починали спочатку. Я вже звикла до того, що моє життя вимірюється циклами та графіками. Навіть запах стерильних приміщень став для мене чимось звичним, майже рідним.

Андрій підтримував мене. Принаймні, мені так здавалося. Він возив мене на обстеження, оплачував найдорожчі курси оздоровлення (суми були такими, що на них можна було б придбати невеликий заміський будинок, але ми ніколи не рахували грошей, коли йшлося про мрію).

І ось, коли я вже майже змирилася з тишею в нашому домі, сталося те, що інакше як небесним дарунком не назвеш. Два рожеві знаки на тонкій смужці. Я сиділа у ванній кімнаті пів години, боячись навіть дихнути, щоб вони не зникли.

— Олено, ти там заснула? — почула я голос чоловіка з кухні.

Я вийшла, мовчки простягаючи йому доказ нашого спільного майбутнього. Його реакція була ідеальною. Він підхопив мене на руки, кружляв по кімнаті й шепотів, що тепер усе зміниться.

Дев’ять місяців минули як уві сні. Андрій став надзвичайно турботливим. Він буквально не давав мені підняти нічого важчого за склянку води. Я кілька разів перебувала під наглядом фахівців у стаціонарі, і він щовечора приїжджав, привозячи свіжі фрукти та розважаючи мене розповідями про те, як ми облаштуємо дитячу.

Поява Софійки на світ була непростою, але коли я вперше побачила її, усі труднощі миттєво забулися. Вона була неймовірною. Прозоро-біла шкіра, світлі-світлі очі та волосся кольору найчистішого снігу.

Генетики заспокоїли мене: таке трапляється, це альбінізм — рідкісне явище, але дівчинка цілком здорова, просто вимагатиме особливого догляду за шкірою та зором.

Я була переповнена гордістю. Мені здавалося, що я народила маленького ангела.

Настав день виписки. У вестибюлі зібралися всі: мої батьки, батьки Андрія, друзі. Квіти, кульки, усмішки.

А потім стався той самий діалог. Андрій пішов, залишивши мене з дитиною на руках посеред натовпу, що занімів. Я пам’ятаю, як повільно осідала на лаву, міцно притискаючи до себе Софійку. Усередині щось обірвалося. Не було ні сліз, ні думок — лише нестерпне відчуття холоду.

Моя мама першою оговталася. Вона підійшла, обійняла нас обох і тихо сказала:

— Поїхали до нас, донечко. Зараз головне — спокій.

Андрія шукали всією родиною. Виявилося, що він поїхав до старого приятеля, де намагався знайти розраду у міцних напоях. Його привезли до моїх батьків лише під вечір наступного дня. Він мав жалюгідний вигляд: зім’ята сорочка, каламутний погляд і важкий дух що йшов від нього.

Його мати, моя свекруха, буквально заштовхала його до вітальні.

— Ну, кажи вже! — гримнула вона на сина. — Поясни дружині свою поведінку!

Андрій опустив голову, уникаючи мого погляду.

— Олено… я… я просто злякався. Вона така… біла. Я подумав, що це помилка. Що вона схожа на твого колишнього однокласника Віктора, пам’ятаєш, той теж був дуже світлий? Я перенервував. Не тямив, що роблю. Пробач мені.

Я дивилася на нього і не впізнавала людину, з якою провела пів життя.

— Ти залишив нас обох у такий момент тільки тому, що тобі «здалося»? — мій голос був рівним, хоча руки тремтіли.

— Ну годі тобі, Оленко, — втрутилася свекруха. — Чоловіки — іноді емоційно нестабільні. Він просто не очікував. У нашому роду дійсно всі темноволосі. Це був шок. Він уже все зрозумів. Подивіться на нього, він же сам не свій від каяття.

Андрій підійшов ближче, намагаючись взяти мене за руку.

— Давай повернемося додому. Я все підготував. Я куплю Софійці найкраще ліжечко, ми замовимо будь-яке обстеження…

Я відсторонилася.

— Гроші не замінять довіри, Андрію. І вони не витруть пам’ять про те, як ти відвернувся від власної дочки.

Наступні місяці перетворилися на справжнє випробування моєї витримки. Кожен візит родичів супроводжувався однією і тією ж піснею: «Треба пробачити».

— Ти руйнуєш сім’ю через один прикрий епізод, — повчала мене власна тітка. — Він же не зрадив тебе, не образив фізично. Ну, злякався чоловік, з ким не буває? Тим паче дитина така… незвичайна. Йому потрібен був час, щоб звикнути.

— Олено, доню, — зітхав батько. — Андрій щодня дзвонить, питає про вас. Він передав значну суму на розвиток малої. Він хоче бути батьком. Не будь такою категоричною. Життя довге, одній виростити дитину — це важка ноша.

Навіть мої подруги іноді здавалися на бік «громадської думки».

— Слухай, він забезпечений чоловік, — шепотіла Катя. — Ти ж знаєш, скільки коштує якісна освіта чи медицина зараз. Подумай про майбутнє доньки. Ну поводився він як нерозумний хлопчисько, але ж тепер кається.

Але щоразу, коли я закривала очі, я бачила його спину. Бачила, як він тікає від нас. Я відчувала той холодний погляд, яким він окинув беззахисне немовля. Як можна повернутися до людини, яка вимірює любов до дитини відповідністю кольору волосся чи шкіри до власних стандартів?

Я залишилася в батьківській оселі. Софійка росла дивовижно спокійною дівчинкою. Її білосніжні вії та прозорі очі заворожували кожного, хто вмів бачити красу поза шаблонами.

Ми багато гуляли у вечірні години, коли сонце вже не було таким активним, і я розповідала їй казки про Снігову королеву, яка була доброю чарівницею.

Одного разу Андрій прийшов без попередження. Він приніс величезного білого ведмедя і пакунок з дорогими речами.

— Олено, давай поговоримо без свідків, — попросив він. Ми вийшли в сад.

— Я не можу так більше, — почав він. — Усі знайомі запитують, де моя родина. Я почуваюся винним, але й ображеним одночасно. Ти тримаєш цю ситуацію як прапор. Так, я зробив помилку. Але я готовий її спокутувати. Скільки мені ще чекати на твоє милосердя?

— Це не питання милосердя, Андрію, — відповіла я, спостерігаючи за тим, як метелик сідає на квітку. — Це питання безпеки. Моєї та моєї дитини. Сьогодні ти злякався її зовнішності. А що ти зробиш завтра, якщо вона не виправдає твоїх очікувань у навчанні? Чи якщо вона захворіє? Ти знову втечеш до бару, поки інші будуть вирішувати проблеми?

— Ти перебільшуєш! — вигукнув він. — То був поодинокий випадок. Я просто не знав про альбіносів нічого. Мені здалося, що це… ну, ти сама розумієш.

— Я розумію лише одне, — я подивилася йому прямо в очі. — Ти любив не мене і не нашу дитину. Ти любив картинку «ідеальної сім’ї», яку ти собі намалював. Коли картина не збіглася з реальністю, ти її викинув. Я не хочу бути частиною твоїх ілюзій.

Він пішов, залишивши ведмедя на лаві. Я не торкнулася ні іграшки, ні пакунків.

Минуло вже два роки. Я працюю дистанційно, виховую Софійку і відчуваю неймовірну внутрішню силу. Мої рідні поступово затихли. Вони побачили, що я не переймаюсь, не занепала без чоловіка. Навпаки, я розквітла.

Інколи я думаю про те, що було б, якби я пробачила. Ми б жили у великій квартирі, у нас було б багато речей, ми б подорожували. Але чи була б я спокійна?

Кожного разу, коли Софійка робила б щось не так, я б шукала в очах чоловіка той самий тіньовий блиск відстороненості. Я б жила в постійній тривозі, намагаючись зробити нашу дитину «достатньо хорошою» для її батька.

Моя донька — це чисте полотно, на якому я пишу історію любові без умов. Вона знає, що її особливість — це її сила. Вона не знає, що таке неприйняття, бо в нашому домі панує цілковите захоплення її унікальністю.

Минулого тижня я зустріла Андрія в центрі міста. Він був з якоюсь жінкою — звичайною, темноволосою, «правильною». Він привітався, але швидко відвів очі.

Я лише посміхнулася у відповідь. У моїй душі не залишилося місця для гіркоти. Там лише світло — таке ж яскраве і чисте, як волосся моєї Софійки.

Люди кажуть, що треба вміти прощати. Можливо. Але яке прощення може бути у такому випадку? злякався? Розгубився? Не знав? Як вірити і жити поруч із чоловіком якщо не знаєш, чого від нього очікувати наступної миті?

Головна картинка ілюстративна.