Вона дізналася про це не зі слів чоловіка і не від сина, а з коробки, що стояла просто посеред кухні, ніби її навмисне залишили на видноті. Коробка була нова, щільна, з глянцевими боками, з яскравими написами, які одразу говорили про одне: річ дорога. Юля ще навіть не встигла спитати, що це таке, як у грудях з’явилося дивне тривожне відчуття, що вона щось втратила
— Це що? — запитала вона рівним голосом, хоча спокою в ньому не було.
Олег мовчки поставив чайник і відвернувся до вікна, ніби розглядав двір. За роки спільного життя Юля добре засвоїла: якщо він мовчить, значить, тема слизька і відповідь не сподобається.
— Я питаю, що це? — повторила вона, вже повільніше.
— Подарунок, — нарешті сказав він. — Для Сашка.
Юля підійшла ближче, присіла навпочіпки і уважно подивилася на коробку. Вона знала ці назви, бачила їх у рекламі, чула від знайомих, тому ледь не всміхнулася, але без радості.
— Ти серйозно? — сказала вона. — Це ж ігровий ноутбук.
— Ну так, — знизав плечима Олег. — А що тут такого?
Юля нічого не відповіла. Вона відкрила коробку, дістала документи, гарантію, чек. Погляд ковзнув по цифрах, і їй довелося глибоко вдихнути. Сума була саме такою, якої вона боялася побачити.
— Звідки? — тихо запитала вона. — Звідки в тебе такі гроші?
— Зі збережень, — відповів він неохоче. — Я ж не вкрав.
— З тих самих, на які ми збиралися поїхати в серпні на море? — голос зрадницьки затремтів.
Олег зітхнув і потер лоба.
— Юлю, це ж для дитини. Я батько.
— Для дитини, яка як закінчила навчальний рік? — різко спитала вона. — Для дитини, яка не зробила нічого, щоб це заслужити?
— Не починай.
— Я вже почала, — відповіла вона і зачинила коробку з різким звуком.
Сашко не був її рідним сином. Коли Юля вийшла заміж за Олега, хлопчикові було одинадцять. Його мати давно жила за кордоном, час від часу писала повідомлення і ще рідше з’являлася. Хлопець від самого початку сприймав Юлю як щось тимчасове, як людину, яка не затримається надовго. Вона це відчувала майже одразу.
Перший рік Юля намагалася. Купувала подарунки, готувала те, що він любив, допомагала з навчанням, не лізла з повчаннями. Вона не вимагала вдячності, просто хотіла просто налагодити стосунки бодай до дружніх.
Але у відповідь отримувала мовчання, холодні погляди і зневагу.
Олег завжди казав одне й те саме:
— Це вік такий, переросте.
З часом Юля припинила намагання. У домі встановився дивний нейтралітет: вона займалася побутом, Олег роботою, Сашко собою. Ніхто нікого не чіпав, і це влаштовувало всіх, окрім неї.
Аж поки не почали з’являтися дорогі речі. Спочатку навушники, потім телефон, тепер ноутбук.
Того вечора Юля замкнулася у спальні.
Подумала, що чоловік порозумнішає, коли переночує кілька ночей на дивані. Вона так мріяла про відпочинок разом, так само відкладала зі своєї зарплати на поїздку, а тепер там тільки третина суми і на неї точно нікуди не поїдеш.
Але чоловік так нічого й не зрозумів, його дивувало те. що дружина й далі комизиться, як він це називав.
– Тобто, ти не розумієш, що ми нікуди не поїдемо через твою покупку?
– Поїдемо наступного року. Що такого?
Жінка відчула, як її почало темніти перед очима. Цілий рік вона прала з них і готувала для них, прибирала за них. ці двоє чоловіків не розуміли, що таке помити за собою тарілку і тепер вона ще й не відпочине? Оце вже ні!
Вранці вона сказала коротко:
— Я їду.
— Куди? — здивувався Олег.
— До подруги. На місяць.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Вона гарно одяглася, нафарбувалася і поїхала. Нічого не приготувала, не заповнила харчами холодильник, не випрала гору одягу, не вилизала до блиску дім.
Вона кинула «бавайте», але їй ніхто не відповів.
Перші дні були дивними. Юля прокидалася і чекала, що треба щось робити, комусь догоджати, але швидко згадувала, що у неї відпустка. Вона гуляла, читала, мовчала і вперше за довгий час не поспішала.
Через чотири тижні вона повернулася. Квартира зустріла її безладом і запахом несвіжості. Речі лежали всюди, на кухні стояла гора немитого посуду. Юля лише усміхнулася.
— Я так і знала, — сказала вона вголос.
Олег виглядав роздратованим, Сашко злим.
— А що ти хотіла? Поїхала аж на місяць!
– Я ще раз поїду і цього разу на пару днів до батьків, поки ви ось це все не розгребете. Чи видумали, що я одразу кинуся за вами прибирати?
— Ти нічого не робитимеш? А навіщо ти тоді тут? — різко кинув Сашко.
Юля подивилася на нього уважно.
— Гарне питання, — відповіла вона. — Мабуть, вам час самим на нього відповісти з батьком.
Вона поїхала ще на день до батьків, а коли повернулася, квартира була прибрана. Неідеально, але прийнятно.
Через кілька тижнів Сашко знову прийшов з вимогою.
— Мені потрібен новий телефон.
— Навіщо? — спитала Юля.
— Бо цей старий.
— Він працює?
— Працює.
— Тоді ні.
— Це обов’язок батьків забезпечувати дітей усім, що їм треба, — кинув хлопець упевнено.
Юля раптом зрозуміла, що він говорить так не просто так. У ньому була впевненість людини, яка знає що її забаганку виконають.
— Сашо, — сказала вона повільно, — ти щось знаєш?
Хлопець замовк. Олег нервово рухав чашку по столу.
— Ти знаєш щось, що дозволяє тобі так поводитися? — уточнила вона.
Тиша стала густою.
— Юлю… — почав Олег.
— Не треба, — перебила вона. — Я вже зрозуміла.
Виявилося, що Сашко одного разу повернувся додому раніше. Побачив, зробив висновки і запам’ятав. З того моменту він почав користуватися цим.
Юля слухала мовчки. Усередині було порожньо.
— Я помилився, — сказав Олег. — Це нічого не означало.
— Для мене означало, — відповіла вона.
Вона зібрала речі швидко. Біля дверей зупинилася.
— Я жалкую лише про те, що надто сильно старалася перед людьми, які не вміють цінувати добре ставлення. Більше я так не помилюся.
Двері зачинилися тихо, і цього разу остаточно.
