— Віталію, ти усвідомлюєш, що, працюючи ну, скажімо так, на цій посаді, ти не зможеш накопичити значної суми для першого внеску на власне житло? — Я намагалася говорити максимально спокійно, але внутрішнє обурення не давало мені спокою. Я стояла на кухні, витираючи ідеально чисту стільницю, а він сидів за столом, проглядаючи оголошення на планшеті. Це була звична картина.

Він підняв на мене погляд, сповнений образи, яку я, здавалося, викликала в ньому одним своїм існуванням.

— Галино Петрівно, це тимчасово! Це лише мій початок! Я не збираюся все життя працювати там. І мої стосунки з дружиною — це не предмет для вашого фінансового аудиту! — Він підвищив голос.

— Це не аудит, Віталію, це реальність. Ти не забувай, що Соломія заробляє майже вдвічі більше, працюючи понаднормово. Вона докладає набагато більше зусиль, ніж деякі чоловіки на престижних посадах. Мені здається, це буде вкрай несправедливо, якщо ви розділите майбутню квартиру навпіл, коли на неї в основному заробляє вона. Я бачу, як моя дитина виснажується, поки ти… чекаєш на своє місце під сонцем.

Він різко підвівся.

— Я чекаю гідної пропозиції за своєю спеціальністю, за яку я навчався! Я не хочу братися за будь-яку роботу, щоб тільки вам догодити!

— Мені? Мені не треба догоджати! — Я поставила чисту тарілку в сушарку з невеликим, але гучним стукотом. — Ти повинен догоджати своїй родині! А якщо Соломія завтра скаже, що чекає дитину? Що ти тоді робитимеш? Ти будеш годувати немовля обіцянками про велику кар’єру?

— Я розберуся! Я не потребую твоїх ваших настанов! Я чоловік!

— Поки що я бачу чоловіка, який дозволяє своїй молодій дружині тягнути на собі основний фінансовий тягар, поки він грає у довгу гру. Це не те, що я очікувала від зятя. Не те, — закінчила я, дивлячись йому прямо у вічі. Він відвернувся, стиснувши щелепу, і залишив кухню.

Я зітхнула. Знову. Моє серце боліло. Я це робила не зі зла, а лише з бажання захистити свою дочку.

Мені завжди здавалося, що життя — це постійна праця, особливо для чоловіка. Я виросла з твердим переконанням, що справжній господар має забезпечувати родину важкою і гідною працею. Чоловік — це опора, фінансова стабільність і гарантія майбутнього. Це мої принципи, і я не бачу в них нічого поганого.

Моя донька, Соломія, вийшла заміж за Віталія, коли вони обидва ще навчалися в університеті на одному факультеті. Їй залишалося два курси, йому — один.

Вони були молоді, закохані, і їхня романтика здавалася мені трохи легковажною. Завдяки розпису вони отримали кімнату в гуртожитку, що було, звісно, зручно.

Вони були сповнені грандіозних планів. Хотіли мати дітей, але обоє розуміли, що це неможливо без власного житла. Кар’єрних успіхів у них ще не було, тому першочерговою метою було знайти високооплачувану роботу і купити квартиру.

Але водночас вони хотіли «весело провести молодість», що мене насторожувало. Для мене «весела молодість» і «будівництво міцного майбутнього» були абсолютно несумісними речами.

Після закінчення університету вони почали жити у найманих квартирах.

— Мамо, ми не можемо так продовжувати! — скаржилася мені Соломія під час однієї з наших розмов. — Більша частина того, що ми заробляємо, йде на оренду. Ми постійно переїжджаємо! Які тут діти? Ми до пенсії не назбираємо на свій кут такими темпами.

Вони переїжджали з одного місця на інше, і щоразу цей переїзд, ця нестабільність забирали у них значні суми. Питання про власну нерухомість висіло у повітрі, як важка хмара. Життя в таких умовах, на мій погляд, повністю виключало появу онуків, бо стабільного доходу у них не було.

І ось, прийнявши рішення, яке мені здалося єдиним розумним у їхній ситуації, вони переїхали до моєї, невеликої, але цілком пристойної квартири, у невеликому містечку.

Я відчувала себе зобов’язаною допомогти, але це було обтяжливо. Я дуже цінувала свій особистий простір і спокій, а тепер мені доводилося ділити його з молодою парою, що, як я відчувала, мала занадто багато амбіцій і занадто мало бажання працювати.

У них були величезні, нездійсненні на той момент плани. Вони хотіли жити на широку ногу, досягти успіху, підвищити свою кваліфікацію, обіймати високі посади, щоб швидко накопичити гроші на власне житло.

Усе це, звісно, добре, але у нашому маленькому містечку не було багато високооплачуваних вакансій, особливо для вчорашніх випускників.

Соломії, моїй розумній і відповідальній доньці, пощастило першій влаштуватися на роботу. Вона знайшла місце в офісі. Робота не обіцяла захмарних прибутків, але була стабільною.

Це була робота, де не потрібно було фізично виснажуватися, але вимоги від роботодавця були досить високі. Соломія з радістю приймала пропозиції працювати понаднормово, щоб отримати більшу заробітну плату. Вона раділа кожній можливості відкласти кошти на перший внесок для іпотеки.

А от Віталій. У нього були завищені вимоги до вакансій. Він не хотів особливо виснажуватися, але при цьому жадав величезного прибутку. Він вважав за краще посидіти вдома, переглядаючи оголошення в пошуках «гідної» вакансії, ніж погодитися на середню чи навіть нижчу за середню зарплату.

Він вважав, що його спеціальність вимагає високої посади, де він зможе керувати іншими співробітниками. Він же не даремно здобував вищу освіту!

Насправді, пропозицій роботи за профілем у нашому містечку було обмаль. Малий бізнес тут не розвивався. Але Віталій був невтомним у своїх пошуках.

Він продовжував чекати на «те саме» місце, навіть коли Соломія вже пів року старанно працювала і приносила до сімейного бюджету значно більші кошти.

Найбільше Віталія турбувало, що він заробляє менше за дружину. Це було його чоловіче самолюбство, і я це розуміла. Він боявся, що буде соромно зізнатися друзям у своїх скромних доходах.

Але мене це дратувало. Я не могла бачити, як Соломія тягне на собі фінансовий візок, поки її чоловік займається «пошуками себе».

Звісно, я не хотіла сваритися з Віталієм у присутності доньки. Я дуже дбала про те, щоб Соломія не хвилювалася зайвий раз, бо знала, що вона емоційна. Тому їй здавалося, що ми з Віталієм чудово ладнаємо, або, принаймні, що конфліктів немає.

Але щойно вона зачиняла двері і йшла на роботу, між нами починався діалог.

— Ти мені скажи, Віталію, як ти це бачиш? — запитувала я, коли він, нарешті, відривався від своїх пошуків. — Соломія вже пів року на роботі, працює понаднормово, більше, ніж деякі чоловіки, а ти продовжуєш сидіти вдома і що ти робиш? Чекаєш на манну небесну?

— Я займаюся саморозвитком, Галино Петрівно. Я проходжу курси, вивчаю нові програми, щоб бути готовим до гідної пропозиції, — відповідав він, хоча я бачила, що більшу частину часу він витрачає на розваги в Інтернеті.

— Курси — це добре, але гроші потрібні сьогодні! Тобі самому не соромно? А якщо Соломія, не дай Боже, повідомить про вагітність? Що ти тоді робитимеш? Усі мої подруги кажуть, що це ненормально! У них зяті вже давно працюють, або мають власну справу, яка приносить гарний прибуток і забезпечує всю родину!

Він намагався захищатися, але його аргументи були слабкими.

— Я не хочу брати роботу, яка не відповідає моїй кваліфікації. У великих містах мені б платили значні суми!

— Але ти не у великому місті! Ти тут! І ти маєш працювати з тим, що є! Ти повинен докладати зусиль!

Я висловлювала йому свої думки досить часто. Я вважала, що маю право на це, бо я, по суті, забезпечувала їх житлом, адже сплачувала частину оренди, а Соломія — їхнім бюджетом.

Я навіть дозволяла собі сказати: «Я б тебе навіть чоловіком не назвала!», коли він особливо сильно мене дратував своєю бездіяльністю.

Віталій, звісно, був обурений. Він намагався поговорити з Соломією, скаржився їй на мене.

— Твоя мама постійно мене зачіпає! Вона говорить мені образливі речі! Я більше не можу цього терпіти! — говорив він їй, але вона не вірила жодному його слову.

— Віталію, ну що ти вигадуєш? Моя мама — найдобріша людина у світі. Вона просто переживає за нас, — заспокоювала вона його. — Вона, напевно, просто намагається знайти до тебе підхід. Не сприймай її слова так близько до серця.

Я чудово знала, що Соломія вважала мене максимально доброю людиною. На людях я завжди була ввічлива, посміхалася, випромінювала гостинність. Але наодинці з Віталієм я показувала свій справжній, рішучий характер. Я не дозволяла йому маніпулювати собою.

Віталій не знав, як себе поводити. З кожним днем мій моральний тиск посилювався. Я помітила, що останнім часом він і справді почав замислюватися над тим, щоб влаштуватися на якусь просту роботу із середньою зарплатою, а потім вже рухатися кар’єрними сходами. Моя стратегія, хоч і жорстка, але, здавалося, давала результат.

Так і сталося. Він влаштувався продавцем у великому торговому центрі в сусідньому місті. Це вимагало щоденних поїздок, але це була робота. Я мала б радіти, але не могла.

— Ти розумієш, що працюючи продавцем, ти достатньо грошей на купівлю житла не заробиш? — Я знову почала свій монолог. — Твоя дружина отримує значно більше, ніж ти. І мені здається, що буде вкрай несправедливо, якщо у разі розриву ви ділитимете квартиру навпіл, адже Соломія старалася в рази більше!

Це був мій останній, найсильніший аргумент. Я знала, що проїжджаю по його найболючішому місцю — його чоловічому самолюбству.

Він сильно образився. Але він мовчав. Він просто промовчав, щоб знову не вступати зі мною в суперечку. Він знав, що я все одно стоятиму на своєму до останнього.

Того ж вечора, коли Соломія повернулася з роботи, Віталій одразу ж почав розмову.

— Соломіє, ми мусимо з’їхати! Я більше не можу тут залишатися. Я не можу жити під цим постійним… контролем. Це ні до чого доброго не призведе, — говорив він, його голос був сповнений втоми і рішучості. — Якщо ми залишимося тут, ми розірвемо стосунки. Ми мусимо орендувати житло, навіть якщо це невигідно.

Соломія, попри всю свою довіру до мене, цього разу побачила його щирий відчай. Вона погодилася.

Вони швидко зібрали речі і з’їхали. У момент їхнього від’їзду я відчула гіркоту, але не виказала цього. Я лише сказала:

— Що ж, дивіться самі. Я бажаю вам успіху у ваших починаннях, але не забувайте, що час іде, а ціни на житло зростають. Наступну квартиру ви оплачуєте самі.

Соломія, обіймаючи мене прошепотіла:

— Мамо, ми не сваримося. Ми просто хочемо побудувати свій дім. Ми любимо тебе.

Але Віталій навіть не потиснув мені руки, лише кивнув головою і швидко поніс валізи до машини.

Незабаром Віталій таки влаштувався на роботу в столиці. Поїхали туди разом. Соломія орендувала квартиру, знайшла хорошу роботу. Нині донька хвалиться тим, що вони майже зібрали кошти на перший внесок.

А я з зятем так і не налагодила стосунки. Він сказав, що ніколи не забуде мені моїх слів. А мені гірк на душ: яких “таких” слів. Хіба тих які його змусили рухатись і зрештою стати успішним?

Хіба тут не дякувати треба?

Головна картинка ілюстративна.