Це була звичайна середа, коли шеф зненацька заглянув до кабінету і сказав, що я можу бути вільна. «Іди, Вікторіє, відпочинь, ти минулого тижня за трьох працювала», — кинув він, і я, не чекаючи, коли скажуть двічі, схопила сумку.
Перша думка була — поїду до мами.
Минуло всього три місяці, як не стало тата. Мама переживала важко. Вона ніби згасала і кожна моя спроба забрати її до нас із чоловіком розбивалася об тихе: «Віко, я тут з батьком твоїм стільки років прожила. Куди я піду?».
Тому, коли зателефонувала мамина молодша сестра, тітка Наталя, і запропонувала переїхати до мами «на підмогу», я ледь не розплакалася від полегшення. Я мало знала про їхні стосунки, бачила тітку лише на великих святах раз на кілька років. Вона здавалася галасливою, енергійною, такою собі жінкою-святом, яка завжди знає смішні родинні історії і на все дивиться з позитивом. «Ось, хто зможе маму розвеселити , — думала я тоді, — хто, як не сестра, зрозуміє і підтримає».
Під’їжджаючи до будинку, я згадала, як легко тітка погодилася допомогти: «Вікуся, не переживай, я і супчик зварю, і тиск поміряю, і розважу її розмовами про наше дитинство», — щебетала вона, забираючи в мене дублікат ключів. Я була їй така вдячна, адже вона навіть не питала за оплату.
– Я сестра чи хто?, – щиро обурювалася вона.
Я тихо відчинила двері. З маминої кімнати долинало рівномірне сопіння — мабуть, прилягла відпочити. Я навшпиньках пройшла на кухню, щоб викласти куплені продукти.
На кухонному столі, де мама зазвичай снідала, панував нетиповий безлад. Серед розкиданих квитанцій лежала розкрита папка зі старими документами на квартиру — я впізнала її за потертими краями. Поруч лежав окремий аркуш, списаний дрібним, розмашистим почерком Наталі, з купою підкреслень і зауважень на полях.
Я взяла його в руки, думаючи, що це список ліків або продуктів. Але перші ж рядки змусили моє серце забитися десь у горлі. «Я, нижчепідписана Людмила Степанівна… заповідаю належну мені частку житлового приміщення своїй сестрі… враховуючи стан здоров’я та необхідність догляду…»
Це була чернетка заповіту. Не просто папірець, а детально розписаний план, де навіть згадувалося, що «донька Вікторія має власне житло і не потребує додаткової площі».
— Ого, — мимоволі вирвалося в мене.
Я стояла і дивилася на цей аркуш, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. В цей момент у дверях з’явилася мама. Вона виглядала дуже втомленою, домашній халат висів на ній, як на вішаку.
— Віка? Ти чому не попередила? — вона злякано притиснула руку до грудей. — А Наталя в аптеку побігла, каже, мені якісь особливі вітаміни потрібні.
— Мамо, що це таке? — я підняла аркуш. — Які вітаміни? Який заповіт? Ти розумієш, що тут написано?
Мама опустила очі. Вона підійшла до столу, важко опустилася на стілець і почала розправляти скатертину пальцями, що тремтіли.
— Вона сказала, що так буде по-справедливому, Віко. Мовляв, у вас квартира велика. А у неї ні кола ні двора, на старість по чужих кутках тиняється. Казала, що ти й не помітиш, якщо частина відійде їй, а для неї це єдиний шанс дожити віку в спокої.
— Вона тобі це кожен день вкладала в вуха, поки ти ледь на ногах трималася? — я не могла стримати голос.
— Вона казала, щоб я тобі не казала… Щоб не було чвар. Мовляв, це наша з нею сестринська справа. Знаєш, вона з дитинства така була. Вміла так розвернути, що ти сама їй останню цукерку віддаси, ще й вибачишся, що вона була без обгортки. «Мені ж потрібніше, Людо, ти ж сильніша, ти переб’єшся», — це була її головна фраза.
Я дивилася на маму і не впізнавала її. Де поділася та вольова жінка, яка виховувала мене в суворості і любові?
Хвороба і горе зробили її беззахисною перед цією родинними узами.
— Мамо, збирайся, — коротко сказала я. — Жодного заповіту не буде. І жодної Наталі тут більше не буде.
— Вікуся, ну як же… Вона ж поїхала за ліками… Куди вона піде? — мама слабко намагалася протестувати, але в її очах я побачила надію.
— Знайде куди. У неї талант знаходити «справедливі» виходи.
Я почала витягати з шаф у коридорі речі тітки. Їх виявилося чимало — вона вже встигла ґрунтовно обжитися. За пів години біля дверей стояли три великі сумки.
Наталя повернулася якраз тоді, коли я застібала останню блискавку. Вона зайшла з усмішкою, тримаючи в руках якийсь пакунок, але, побачивши мене і багаж, миттєво змінилася в обличчі. Усмішка злетіла, очі звузилися, ставши схожими на дві гострі щілини.
— О, племінниця завітала. А що це за збори? Кудись подорож плануємо? — голос її був солодким, але з металевим присмаком.
— Ви подорожуєте, тітко Наталю. На вихід. Разом зі своїми чернетками, — я простягнула їй папірець.
Вона навіть не знітилася. Просто кинула сумку з продуктами на підлогу і вперла руки в боки.
— І що ти мені цим тицяєш? Я сестру доглядаю! Ти де була, коли вона ночами не спала? На роботах своїх? А я поруч! Я заслуговую на те, щоб мати дах над головою. Люда сама згодна, вона знає, що я маю право на частину батьківського тепла. Це сімейне питання, Віко, не лізь не в свою справу.
— Сімейне питання — це коли допомагають просто так, а не за квадратні метри, — я виставила першу сумку за поріг. — Мама їде до мене. Квартиру ми зачинимо. Ключі поверніть.
— Та ти… ти просто жадібне дівчисько! — Наталя зірвалася на крик. — Тобі все мало? Батьківську квартиру загарбати хочеш одноосібно? Людко, скажи їй! Скажи, що ми домовилися!
Мама здавалася меншою, ніж зазвичай, але голос її звучав твердо, мабуть, вперше за довгий час.
— Наталю, йди. Віка права. Я справді хотіла тобі допомогти, але ти знову почала ділити моє життя, як ті цукерки в п’ять років. Мені сімдесят, а я тільки зараз зрозуміла, що «потрібніше» завжди було тобі, а не тому, хто справді мав на щось право. Йди з богом.
Тітка ще щось кричала в під’їзді про невдячність, про те, що «кров — не водиця», і як ми ще пошкодуємо, коли вона нам знадобиться. Її голос затих десь на першому поверсі, коли важкі вхідні двері під’їзду нарешті грюкнули.
Ми з мамою сиділи на кухні ще годину. Я варила каву, вона просто дивилася у вікно на каштани, які тільки починали розпускатися.
— Знаєш, Вік, — тихо сказала вона, — я ж справді вірила, що вона приїхала, бо сумує. Вона так плакала на похороні, так обіймала мене. А потім почалися ці розмови: «Ой, Людо, а як же ти сама, а раптом що, а квартира ж велика, пропаде, держава забере чи чужі люди…» Вона вміє створити відчуття катастрофи там, де її немає.
— Більше ніяких катастроф, мамо. Збирай те, що тобі справді дороге, і поїхали. Ми якраз в кімнаті диван новий поставили.
— Сімдесят років, — зітхнула мама, піднімаючись. — Жити і жити ще, як каже твій чоловік. А я ледь у власному домі в прийми до сестри не записалася.
Ми збиралися недовго. Мама взяла старий фотоальбом, татову улюблену чашку і кілька суконь. Коли ми виходили, вона востаннє озирнулася на порожню кухню. Папка з документами тепер була надійно захована в моїй сумці.
Минуло кілька місяців. Мама в нас розквітла — спочатку почала виходити на прогулянки в парк, потім взялася за наш балкон, перетворивши його на справжній оранжерейний сад. Про тітку Наталю ніхто більше не чув. Вона не дзвонила, не вибачалася і не намагалася дізнатися, як здоров’я сестри. Мабуть, шукала нову «справедливість» в іншому місці.
Одного вечора ми сиділи на кухні, і мама раптом засміялася, згадуючи якийсь випадок з дитинства.
— А знаєш, — сказала вона, — Наталя тоді, у школі, переконала вчительку, що мій реферат — це її робота, бо в неї почерк красивіший. І я вірила, що так краще для класу. Все життя вірила. Добре, що ти в мене така вперта, Віко.
Я просто обійняла її за плечі.
– Як добре, що ти в мене є, мамо.
