Про те, що Катя в лікарні я дізналася випадково, бо на Службу Божу я вже не так старанно ходжу, не люблю вертатися в темінь, так і впасти можна. А тут наче щось відчувала і пішла, а Марина мене й за руку:
– А ти чула, що з Катею сталося?
І давай шепотіти, то я вже ні Служби не чула, ні хору, так мені загірчило, що аж а роті відчула. Ну як так можна було вчинити і то з такою доброю людиною, як Катя!
Ми жили в одному дворі, ходили в одну школу, дружили всією компанією. А Катя була з тих, хто завжди додому приносив бездомних котів чи псів, потім її мама по сусідах роздавала.
– Щоб нічого сьогодні до нас не тягла!, – попереджала вона доньку.
Ми всі любили її за добре серце, а вже пізніше й не звертали уваги, що вона якась вся така, ширококоста, голосна і завжди усміхнена.
Далі ми стали раптово дорослими і якось загубилися. Я знала, що Катя заміж так і не вийшла, а привела собі дитя під сорок, щоб когось любити, казала.
Де ж я знала, що там такі справи, якщо Катя й словом не обмовилася, що донька її тільки те й робить, що на материні гроші живе, хоч їй вже за тридцять!
Катя нічого не говорила, як їй ведеться, тільки згадувала наші спільні часи, знала про всіх наших спільних друзів, хто овдовів, хто тут, хто виїхав…
Звичайно, що такі спогади завжди приємні і такі зустрічі хотілося повторити, але це не так часто вдавалося, бо у мене онуки, а в Каті робота.
– Я ще працюю, очі добрі, то я шию вдома, приносять завжди щось підігнути, замок пришити. Вагома надбавка до пенсії, сама знаєш, що на одну пенсію швидко зуби на полицю поставиш.
Ось так вона свою ситуацію описувала і звідки я могла дізнатися, що їй геть нелегко?
Звичайно, що я побігла до неї, принесла банани, йогурт, бульйон.
– Ну, що ти така неуважна, – почала я здалеку, хоча й знала правду, – В нашому віці треба бути обачнішою.
– Ой, та всяке буває, – засміялася вона, а сама така маленька в тій піжамі.
Подруга жартувала, намагалася тримати лице, а я не розуміла, чому ж у неї життя так пішло, адже вона всім нам була доброю подругою і тим більше, вона була доброю до своєї дитини.
– Я ж знаю, що ти все знаєш, – зітхнула вона, – Я ж Лізу для себе привела на світ, думала, що будемо любити одна одну і так виживемо. Але вона геть не така, хоче гарно жити вже і зараз, хоче багато грошей. А що я могла їй дати на свою зарплату? Та хай забирає всі гроші, хай вони зроблять її щасливою, а я ж не пропаду, у мене пенсія стабільна. А вона ж так, випадковими заробітками перебивалася. Якби ж у неї батько був, то міг би їй змалку щось дати, а я що… От і сталося так.
Я не маю слів, адже правду кажуть про те материне серце. Донька ж вирішила поїхати за кордон і їй грошей треба було, от і випитувала у матері, де вона їх ховає. Катя лишилася без гроша, але рада, що є її машинка і вона зможе ще заробити.
А я от не знаю, що й думати, бо думаю, що надто багато вона доньці пробачала. Думаю, що нема ціннішого за материнську любов. А ви якої думки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
