Вона мене ще й присоромити хотіла. Та де, перед ким? Перед моїми ж гостями? Та я ж вдвічі від неї старша і там де вона лиш ходити вчиться, я бігаю. Вже як вивернула кожуха, то вийшла в двері невістка разом із онучкою.
Встала Ганя – невістка, слово казати перед людьми. Я ще з самого ранку бачила, що настроєна вона на якусь прикрість у мій бік. Я ж розуміла, що не забуде вона мені інституту онуччиного, тим паче у такий день.
— Багато тут слів добрих сьогодні кажуть, про мою свекруху – Зінаїду Львівну. хочу я й від себе чказати, бо ж я ніби як повинна бути їй донькою. Та от не вийшло, як знаєте. Не стала вона мені мамою, а онучці рідній – бабусею, а шкода, особливо коли бачимо, яка то любов до дітей Оксани.
Ох як я ж підскочу, та до неї. Це я мамою їй не стала? Це я не зуміла прийняти і полюбити? та при всіх мені таке казати? Летіла невістка а вслід її донька, бо нічого мені таке казати.
— Що ж ти Зіно така необачна, – каже мені сусідка, коли я вийшла в сіни віддихатись, – Оксана далеко, хто тобі склянку води подасть. Та й права Ганя. Гріх на тобі Зіно – гріх. Так дітей розділила.
А хіба я винна що от так в мені душа відчуває? Хіба моя вина в тому, що поглянувши лиш на доньку синову у мені нічого й не ворухнулось?
Та й не знаю, чи дитина Гані і мого Сашка донька. Схожа та дівчинка на Ганю, нічого нашого. Он, у Оксаниних дітях так намішались два роди, що диву даєшся, а у Гані – її копія.
Ну та й чим старшою ставала та дитина. тим більше в мені підозр жило. Бачте ж як – більше діток не з’явилось. Каже мій Сашко, що їм не треба, аби цю на ноги поставити, та от я життя прожила, бачу звідки коріння того всього.
Як воно було: Сашко на заробітки, а Ганя вже за місяць – при надії. Як чоловік був при хаті, так десять років лелека не залітав на їхнє подвір’я, а як поїхав, так одразу – нате вам щастя.
А те що та дівчинка на маму схожа, а не на кого іншого із села нашого, так то диво і щастя Гані. Але я все бачу і своїм серцем материнським все відчуваю. Одразу ж відчула.
Скільки я Олександрику казала, скільки просила очі відкрити. А він? Він готовий був від матері рідної відмовитись, умову поставив – або я вгамовуюсь і більше ні слова йому не кажу, або й чути-знати мене не хоче. Мусила я змовчати, але хто сказав, що мушу й полюбити?
Та от Ганя ще ж людина така, нахабна, скажу вам. То вже як прийняли, то дякуй і сиди собі тихо, так ні ж. Вона для своєї доньки вимагає того ж, що отримують діти моєї доньки Оксани.
У на землі свої, ще й в оренду в людей узяли. Працюють на тракторах і комбайнах чоловіки наші: зять, Сашко і мій чоловік нинішній.
Гроші ще як з першого разу в мене були всі, то так нині є. Як продаєм зерно, городину, так я все на купку спільну. Залишаю на потреби частину а вже інше ділю на чотири частини: нам із чоловіком, Оксані, Сашку, ну і на купку, на витрати непередбачувані. Ми ту частину “сімейним банком” назвали.
Так от, як поїхала в Англію вчитись онука моя старша, то я з сімейного банку виділила гроші. Онук підріс, то теж медичний він ось уже закінчує звідти ж.
Ну а тут, приходить мені на початку літа Ганя, Сашко і кажуть, що онучка моя – ну та дівчинка Ганіна, – Надумала йти у художню академію. От і прийшли вони узяти гроші на оплату її навчання.
Я дивлюсь і сміх мене взяв, та так що ледь заспокоїлась. Сказала, як є, хай шукає свою бабусю і в неї бере гроші, а я до чого? Сашко мене давай соромити, а мені вже як так, то й на принцип пішло. Не дала і все тут.
А тепер мені Зіна буде казати, що гріх? Питати хто мені води подасть? Ну так, виїхала моя Оксанка з чоловіком в Англію, але де мені за склянку води скільки платити за навчання дитини чужої нам.
Та як на те пішло, то я менше грошей дам людині за догляд і будуть мене на руках носить. Хіба ні?
От тільки сина мені шкода дуже. Так він своїх діток і не діжде при такій оце парі. Але я мама, вірю що зможу вмолити небеа і буде й йому і мені щастя.
Хіба ж не для того, ми мами на цім світі живемо?
Головна картинка ілюстративна.
