— Тобто як це — «виїжджайте»? — мій голос здригнувся, переходячи на шепіт, від якого в кімнаті стало холодно. — Ми власноруч клеїли ці шпалери, Сашо. Ми рахували кожну копійку, відмовляючи собі навіть у зайвому горнятку кави!
— Олено, зрозумій, мама каже, що Христині зараз важче. У неї дитина, вона залишилася сама… — чоловік відвів погляд, розглядаючи новесенький ламінат, який ми разом укладали ще минулого місяця.
— Важче? А нам було легко працювати по чотирнадцять годин на добу? — я відчула, як всередині все німіє. — Ти ж обіцяв, що це наш дім. Чому в документах стоїть її ім’я?
— Вона наполягла… Казала, так надійніше. Хто ж знав, що вона вирішить розпорядитися нашою долею саме так?
Шлях до власного даху над головою був для нас із Максимом не просто марафоном, а справжнім випробуванням на міцність. Ми познайомилися ще в університеті, і замість пишного весілля з купою родичів та білою сукнею обрали тихий розпис. Батькам сказали просто: «Ми хочемо свій куточок».
Наступні роки перетворилися на нескінченний цикл роботи. Я бралася за будь-які підробітки, Максим зникав на об’єктах до пізньої ночі. Ми жили в орендованих кімнатах, де господарі могли прийти без попередження або підняти ціну посеред зими.
Пам’ятаю одну власницю, яка намагалася звинуватити нас у псуванні антикварного крісла, яке розвалилося під власною вагою. Тоді справа дійшла до залучення фахівців з права, і нам навіть вдалося отримати певне відшкодування за моральні незручності. Це була наша маленька перемога, яка додала вагому частку до спільної скарбнички.
І ось, нарешті, цей день настав. Квартира в новобудові. Без оздоблення, лише сірі бетонні стіни, які здавалися нам найпрекраснішими у світі. Ми заїхали туди з двома спальними мішками, сповнені натхнення.
Пів року ми присвятили перетворенню цього простору на затишне гніздечко. Кожен вимикач, кожна плитка у ванній були обрані з любов’ю.
Коли пил від робіт нарешті влігся, я вирішила переглянути папери. Хотілося просто відчути цей папір у руках, усвідомити: «Це моє». Я сіла на диван, розгорнула теку і… світ навколо почав обертатися занадто швидко.
Прізвище власника було не моїм. І навіть не Максима. Там чорним по білому було написано: «Валентина Петрівна», моя свекруха.
Коли Максим повернувся, він застав мене в стані повного заціпеніння.
— Олю, що сталося? Ти наче привид побачила, — стурбовано запитав він.
Я мовчки простягнула йому документ.
— Поясни мені, як це сталося? — мій голос був напрочуд спокійним, хоча всередині все вирувало.
— Розумієш… — він почав м’яти край своєї куртки. — Мама дуже просила. Вона казала, що це допоможе уникнути якихось податкових нюансів, і що так вона буде спокійна за наше майбутнє. Я не хотів тебе засмучувати в розпал справ, думав, скажу пізніше.
Я не вірила власним вухам. «Спокійна за майбутнє»? Це виглядало як чітко спланований крок на випадок, якщо наш союз дасть тріщину. Але реальність виявилася набагато цинічнішою.
Ми прожили в тій квартирі лише два місяці. Максим щодня намагався загладити провину, дарував квіти, обіцяв усе виправити. Аж поки одного вечора до нас не завітала «господиня».
Валентина Петрівна пройшлася кімнатами, торкаючись штор кінчиками пальців.
— Гарно ви тут усе влаштували, — почала вона з медовим відтінком у голосі. — Тільки от біда… Моя доня зовсім занепала духом. Після того розриву з чоловіком вона з дитиною ледь кінці з кінцями зводить.
— Мені шкода її, — обережно відповіла я. — Але ми можемо допомогти їй хіба що порадою чи речами.
Свекруха раптом зупинилася і подивилася мені прямо в очі.
— Порадами ситий не будеш. Я вирішила, що Світлана з малим переїдуть сюди. А ви молоді, ви ще заробите. У вас і дітей поки немає, вам простіше.
— Мамо, ти жартуєш? — Максим зробив крок вперед. — Це наша оселя! Ми вклали сюди все, що мали!
— Оформлено на мене, — відрізала вона, і вся її доброта миттєво зникла. — Тож давайте без зайвого галасу. Даю вам місяць, щоб звільнити приміщення.
Консультації з фахівцями підтвердили найгірші побоювання: юридично ми не мали жодних прав. Ми пішли. Забрали все, що можна було відкрутити чи винести, і знову опинилися в орендованому житлі. Це був важкий період. Максим припинив будь-яке спілкування з родиною, його гнітило почуття провини та розчарування в найближчих людях.
Минули роки. Ми змінили стратегію. Більше ніякої наївності. Тепер ми були досвідченими професіоналами з іншим рівнем доходів. Коли ми купували нашу другу квартиру — вже більш простору з готовим дизайном — я особисто перевіряла кожну літеру в угоді. Ми стали власниками в рівних частках.
Максим з часом почав зрідка зідзвонюватися з матір’ю. Одного разу, під час розмови, він не втримався і розповів про наше нове придбання.
— О, дві кімнати? — почув я голос свекрухи через гучний зв’язок. — Це ви молодці. Це дуже правильно. Сестрі ж треба було допомогти, ви ж рідні люди. А дві кімнати — це вже серйозно, там місця на всіх вистачить.
Ці слова прозвучали як тривожний дзвіночок, але ми вирішили не звертати уваги. Аж поки через кілька місяців, суботнього ранку, у двері не забарабанили.
На порозі стояла Валентина Петрівна. Поруч із нею височіли величезні валізи та пакунки, а внизу на сходах якийсь чоловік якраз доставляв решту речей.
— Сюрприз! — вигукнула вона, намагаючись просунутися в коридор. — Я свій будинок у селі продала! Набридло на городах спину гнути. Вирішила, що під старість маю жити в комфорті, поруч із дітьми.
Максим заціпенів, не знаючи, як реагувати на таку нахабність. Але я вже не була тією розгубленою дівчинкою.
— Валентино Петрівно, ви, мабуть, переплутали адресу, — спокійно сказала я, перегороджуючи шлях. — Ваша доня живе в іншому районі, ви ж пам’ятаєте ту квартиру, яку ми для неї «звільнили»? Зараз я викличу вам таксі, а Максим допоможе винести ці клунки назад. Навіть роздягатися не варто, бо ми якраз збиралися йти у справах.
Свекруха обурено вхопила повітря ротом.
— Так у неї ж лише одна кімната! Де ми там вдвох розвернемося? Там же дитина, тісно! А у вас тут палаци!
— Мамо, — Максим нарешті знайшов голос. Він підійшов до сумок і почав виставляти їх за поріг. — Я оплачу тобі поїздку до доньки. Але тут ти не залишишся. Ні на день, ні на годину. Ми вже одного разу допомогли родині, вистачить.
Вона ще щось намагалася кричати, згадуючи про синівський обов’язок, але двері ліфта зачинилися. Максим повернувся в квартиру, замкнув двері і важко сперся на стіну.
— Ти бачила це? — тихо запитав він. — Вона справді думала, що може знову зайти в наше життя і просто забрати те, що їй подобається.
— Тепер у нас є досвід, любий, — я підійшла і взяла його за руку. — І цього разу ніхто не забере у нас наш спокій.
Але свекруха на тому не спинилась. Уже за три дні нас набрала юрист. Виявляється мама мого чоловіка подала до суду. Хоче аби ми її утримували адже вона самотня. без даху над головою і не маєкоштів до існування.
Не знаю чим це скінчиться та й чи скінчиться колись узагалі, але одне питання спокою не дає: от що це за мама така? Хіба ж так можна, аби одній дитині до ніг усе, а у іншої останнє відібрати?
Головна картинка ілюстративна.
