Мені було трохи більше дев’ятнадцяти, коли я зрозуміла, що стану мамою. Все почалося з палких почуттів до хлопця з паралельного класу – ми закохалися швидко, гаряче, бездумно.

А потім дві смужки на тесті. Майже одночасно прийшла повістка: мій коханий мав іти до служити. Ми вирішили одружитися ще до його від’їзду. Мама спочатку була категорично проти, але коли дізналася про вагітність, зітхнула й погодилася. Правда, одразу попередила:

– Доню, я допомагати постійно не буду. Ти сама обрала цей шлях – сама й відповідатимеш.

Вона говорила спокійно, але твердо, і я розуміла: це не примха, а її принцип.

Чоловік пішов а я доносила й народила сина. Назвали його Максимом. Мама дотримала слова: усі турботи про немовля лягли на мої плечі. Вона лише раз на тиждень, у неділю, забирала коляску й гуляла з онуком до обіду.

Я просила більше, благала, нагадувала, яка то радість – бути бабусею, але вона лише посміхалася й повторювала:

– Олено, я тобі заздалегідь сказала. Тепер сама справляйся. Рано чи пізно й твій хлопець повернеться, побачимо, яким він буде батьком.

Вона ніби передбачила майбутнє. Коли чоловік повернувся, він дивився на малюка здивовано, наче не вірив, що це його дитина. «Який із мене тато?» – сміявся він, але в тому сміхові було щось гірке.

Він не міг звикнути до нового життя, до пелюшок, нічних плачів, відповідальності. Я швидко зрозуміла: розбиратися з усім доведеться мені одній. Ми розлучилися. Через суд я домоглася, щоб він сплачував аліменти – не хотіла покладатися на його совість.

Максим ріс. Мама спілкувалася з онуком так само стримано: неділя, інколи – коли син сильно захворів і мені зовсім не було з ким його залишити. Зате допомагала грошима й одного разу переоформила на мене невелику квартиру, що дісталася їй у спадок від тітки. Тож ми з сином мали свій дах над головою.

Час летів непомітно. Ось Максим уже пішов до дитсадка, ось перша шкільна лінійка, ось випускний вечір. Потім п’ять років університету. Син закінчив його з гарними оцінками й одразу отримав пропозицію від компанії, що швидко розвивалася.

Я до кінця не розуміла, чим саме вони займаються – щось пов’язане з технологіями та консалтингом, – але платня була добра, і Максим ніколи не скаржився на брак коштів.

Він пропрацював там чотири роки, а потім одного вечора повернувся додому не сам.

– Мамо, познайомся – це Дарія, моя наречена, – сказав він, ледь стримуючи посмішку. – І в нас до тебе одразу три новини. Перша – весілля через місяць. Друга – ми купуємо власну квартиру. А третя… найголовніша: десь за вісім місяців ти станеш бабусею.

Я на мить втратила дар мови. Радість змішалася з тривогою. Грошей у запасі не було, а тут і весілля, і житло… Я почала розпитувати.

– Максиме, звідки такі можливості? Це Дарія… чи, може, тобі премію велику дали?

– Ні, мамо, – втрутилася Дарія, усміхаючись. – Ми обоє там працюємо. Нещодавно компанія провела одну дуже вдалу угоду – все законно, але дуже вигідно. Усім учасникам дісталися щедрі бонуси. Ось на них і плануємо все це.

Я кивнула. Не стала розпитувати деталі – головне, що в них усе гаразд. Але одна думка одразу спливла в голові: слова моєї мами багато років тому. Я глибоко вдихнула й сказала:

– Я дуже за вас рада. Ви молоді, щасливі, попереду ціле життя. Тільки знайте: я буду бабусею, а не нянькою. Турботи про малюка – це ваша відповідальність. Я допомагати постійно не зможу й не хочу.

Максим різко зупинився на півкроку й повернувся до мене. Його обличчя стало серйозним.

– Мамо, ти серйозно? – голос його звучав тихо, але в ньому відчувалася напруга. – Ми ж тільки-но повідомили таку новину, а ти одразу… відгороджуєшся?

Дарія теж подивилася на мене здивовано, але промовчала.

– Максиме, – я старалася говорити спокійно, – я тебе дуже люблю. І Дарію вже люблю, хоч ми щойно познайомилися. Але я пройшла цей шлях сама. Ти був ще маленьким, коли я зрозуміла: розраховувати можна тільки на себе. Я не хочу, щоб ви думали, ніби бабуся вирішить усі ваші труднощі.

– Але ж ми не просимо тебе вирішувати все! – Максим підвищив голос. – Ми просто хочемо, щоб ти була поруч. Щоб раділа разом із нами. А ти одразу: «не чекайте допомоги».

– Я буду поруч, – відповіла я. – Буду радіти, приїжджатиму в гості, балуватиму онука чи онучку. Але щоденні турботи – ні. Ви дорослі люди, самі обрали цей шлях.

Дарія нарешті заговорила тихо:

– Олено Миколаївно, ми розуміємо. Правда. Ми й не планували перекладати все на вас. Просто хотіли поділитися радістю.

Максим кинув на неї швидкий погляд і знову повернувся до мене:

– Знаєш, мамо, я пам’ятаю, як ти сама все тягнула. І я вдячний тобі за це. Але мені здається ти ніби караєш нас за те, що колись пережила сама.

Я відчула, як щось стисло всередині, але не відступила.

– Ніхто нікого не карає. Я просто хочу, щоб ви були готові. Щоб не розраховували на мене, як на запасний варіант.

Запала тиша. Потім Максим зітхнув:

– Гаразд. Ми зрозуміли.

Але в його очах я бачила: не до кінця зрозуміли. І та розмова стала найгострішою за весь вечір.

Після цього ми ще довго сиділи за столом. Я розпитувала Дарію про її батьків, про те, як вони познайомилися з Максимом. Вона розповідала охоче, з теплотою.

– Ми в одному відділі, – сміялася Дарія. – Спочатку просто колеги. А потім якось затрималися допізна, треба було терміново закінчити презентацію. Замовили піцу, сиділи до півночі… І отак усе й почалося.

– А ти, Даріє, звідки родом? – запитала я.

– Із маленького містечка на Вінниччині. Батьки там досі живуть, город мають великий. Мама вже мріє про онуків, – вона покосилася на Максима й усміхнулася. – Постійно телефонує: «Коли? Коли?»

– Ну то в тебе хоч мама допоможе, – сказала я жартома.

Дарія кивнула:

– Так, вона вже обіцяє приїжджати, коли народиться маля. Але ми з Максимом хочемо спочатку самі спробувати. Щоб усе було по-нашому.

Максим узяв її за руку.

– Ми впораємося, мамо. Правда. Ми вже стільки планів побудували.

Я посміхнулася:

– Я в цьому не сумніваюся.

Ми говорили про весілля – вирішили зробити скромне, але тепле, з найближчими людьми. Про квартиру – двокімнатну в новому районі, з гарним видом на парк. Про майбутнє маля – вони ще не знали, хлопчик чи дівчинка, але вже сперечалися, яке ім’я обрати.

– Якщо дівчинка, то Софія, – наполягала Дарія.

– А якщо хлопчик – то Артем, – відповідав Максим.

– Подивимося, хто переможе, – сміялася я.

Вечір минув тепло, попри той гострий момент на початку. Коли вони пішли, я довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Згадувала себе молодою – таку саму налякана й водночас щасливу. Згадувала, як тримала на руках крихітного Максима й обіцяла йому весь світ.

Тепер він дорослий. Сам обирає свій шлях. І я рада за нього. Правда рада. Просто не хочу повторювати помилок минулого – ні своїх, ні маминих.
Минуло кілька тижнів.

Весілля було чудовим: невеликий ресторан, живі квіти, друзі, сміх. Я сиділа за столом і дивилася, як мій син танцює зі своєю дружиною. Вони були такі щасливі, такі молоді. Мама б моя, напевно, сказала: «Ось бачиш, усе правильно зробила».

Після весілля вони поїхали в коротку подорож, а потім узялися за ремонт у новій квартирі. Я інколи приїжджала допомогти вибрати шпалери чи меблі – але лише порадами, не більше.

– Мамо, а ти як думаєш, цей колір підійде до кухні? – питав Максим по телефону.

– Світлий краще, – відповідала я. – Практично.

Дарія часто дзвонила просто поговорити.

– Олено Миколаївно, а ви як Максима годували маленьким? Він каже, що ви варили якісь особливі каші.

Я сміялася:

– Та ніяких особливих. Просто з любов’ю.

Час ішов. Живіт Дарії округлився. Вони ходили на УЗД, надсилали мені фото – крихітне серцебиття на екрані.

– Усе добре, – повідомляв Максим. – Здорове маля.

Я раділа. Правда раділа. І водночас тримала дистанцію, яку сама для себе визначила.

Одного разу Дарія зателефонувала ввечері, голос трохи стомлений.

– Ми сьогодні цілий день меблі збирали. Максим каже, що в нього руки не з того місця ростуть.

– Передай йому, що в нього завжди так було, – пожартувала я. – Ще з дитинства.

– А ви не хочете якось заїхати до нас? Подивитися, як усе виходить?

– Обов’язково заїду, – пообіцяла я. – Коли все буде готове.

— Звісно, я розумію. Просто нам би допомога не завадила.

Я лиш посміхнулась і сказала, що вони впораються самі, молоді енергійні.

Я все одно не розумію сучасну молодь. Чому ви тягнете у своє життя старше покоління. Я сама виростила сина, я не мала ніякої допомоги, то що у них не ті самі руки. Та й їх двоє. Я до чого?

Головна картинка ілюстративна.