fbpx

Вона окинула оком свою трикімнатну і думка, та стара думка, яку вона так від себе гнала, виринула знову – усинови маля

Мирослава вирішила, що кота заводити не буде. Принципово. Їй трохи за сорок і вона вкотре розійшлася з коханим, з черговим коханим. От не щастить і все – що тут поробиш, зарадиш, наворожиш чи наплачеш. Всі свої сльози вона вже виплакала. Хотіла бути щасливою вже і зараз, але чомусь чоловіки, яких вона обирала, щастя їй не приносили.

Якимось темним і самотнім вечором, клацаючи пультом від телевізора, вона побачила сюжет про багатодітну родину, яка живе в тісній квартирі, але, судячи з усього, батьки зупинятися не планують.

Вона окинула оком свою трикімнатну і думка, та стара думка, яку вона так від себе гнала, виринула знову – усинови маля. І та думка довгі тижні не відпускала її від себе: вона уявляла, де покладе ліжечко і письмовий стіл з олівцями та розмальовками, ось вона веде за руку в садок, ось вони збирають листя на аплікації, ось випускний, а тут весілля і онуки.

Мирося наважилася і пішла, навіть, на шлюб “для галочки”, щоб мати дитину. Для цього їй знадобився один тихоня з роботи, який жив з мамою і здається, ховався за своїми кактусами:

– Ігоре, у мене пропозиція на кілька тисяч. Що скажеш?, – діловито підійшла вона до справи.

Ігор ледве вичавив з себе, що не проти і вона все оформила. Вона вибрала маленьку дівчинку, в якій, певно, побачила себе: дитина лащилася до неї та обнімала, вона так хотіла аби її любили. Маленька Софійка дуже старалася аби більше ніколи не потрапити в дитбудинок, тому була просто ідеальною дитиною – гарно вчилася і завжди слухала маму. Проте, коли виросла, то слухати перестала і попала в не дуже хорошу компанію, що часто буває зі слухняними дівчатками – вони просто не вміють казати «ні». Що тільки не перепробувала Мирослава, щоб повернути доньку до нормального життя – і лікувала, і психологів залучала. Вона не могла зрозуміти, чому її ідеальна родина, яку вона з такою впертістю ліпила – просто розсипається на очах.

– Мамусю, я тебе дуже люблю, – обнімала дочка худими руками, а Мирослава обводила очима свою колись багату квартиру та цілувала руки своєї доні: «Я теж тебе люблю, моя маленька, я теж тебе страшенно люблю…»

Дві маленькі жінки в напівпорожній квартирі мали мрії і кожна йшла до них тим шляхом, який обрала чи, може, тим, який їй нав’язали.

You cannot copy content of this page