Знаєте, я завжди думала, що в нашій сім’ї вже нічого не здивує мене. Ми з Марком прожили разом багато років: були і гарні часи, і непрості, але родина для мене завжди була на першому місці. А от наш син Андрій… він у нас хлопець непростий. Добрий, чуйний, але — як казала моя мама — надто легковажний. І що б ми з батьком не робили, він не надто хотів слухати поради.
Марко постійно казав, що йому просто потрібно зустріти правильну людину. Я ж мовчала, хоч інколи й сумнівалась. Але коли він одного дня оголосив, що познайомився з дівчиною, з якою йому добре, я щиро зраділа. Нарешті! Нарешті хоч щось позитивне в його особистому житті. Мені здавалось, що він немов ожив — став більш уважним, зібраним, дорослим.
Я бачила, як він перед дзеркалом поправляє зачіску перед зустріччю, як уважно вибирає подарунок. І в мені тепліло: ось вона, людина, яка його змінила.
Але щастя тривало недовго.
Я щиро раділа, коли мій син вперше привів Настю. А тут — очі світяться, плечі рівні, голос м’який. Я давно не бачила його щасливим.
І я дивилась на Настю, на її теплу усмішку, скромність, на те, як вона заспокоювала мого хлопця одним дотиком руки — і думала:
«Слава Богу, хоч нарешті хтось йому підійшов».
Марко ж поводився дивно з першої хвилини.
Вона переступила поріг — і Марко немов застиг. Але швидко повернув свою «звичну маску»: офіційний, холодний, чемний, як на нараді.
Син представив їх:
— Це Настя. Мамо, тату, я хочу, щоб ми всі познайомилися ближче.
— Дуже приємно, дуже — відповіла я.
— Вітаю, — сказав Марко, коротко кивнувши головою.
Вона трохи зблідла, але я подумала, що це просто хвилювання.
За столом Марко поводився огидно.
— З якої ви родини? — почав він. — Де працюють батьки? Які життєві цінності? Ви серйозно дивитесь на майбутнє?
— Тату, перестань! — син мало не встав із-за столу. — Не вмикай боса вдома!
Але Марко не слухав.
— Я хочу переконатися, що вона підходить на ту роль, яку хоче у нас представляти. Вона майбутня мати моїх онуків і я хочу знати, які цінності вона прививатиме дітям. Що не так?
Настя опустила очі і не могла слова вимовити.
Я сиділа між ними й захищала, як могла:
— Марку, ти перегинаєш.
— Ні, — вперся він. — Я підходжу раціонально.
Знайомство вийшло дуже коротким, вони навіть не поїли нічого і я даремно стільки часу провела на кухні. Чемно подякували і пішли.
Я глянула на чоловіка з осудом:
– Не міг себе стримати? Діти навіть не поїли!
– Нам більше дістанеться.
– Це єдине, що тебе хвилює?
– Так, – відказав він і пішов у свій кабінет.
Я ж місця собі не знаходила, бо як Настя кине сина, то він знову візьметься за старе.
Одного вечора син повернувся додому мовчазний. Він сів на кухні, уперся руками в стіл і тихо сказав:
— Вона пішла від мене. Просто так. Навіть не пояснила.
Я тоді не знала, що йому сказати. Серце стислося.
Я спробувала поговорити з ним, але він лише знизав плечима:
— Сказала, що все. І що так буде краще для нас обох.
Я так просто цього залишити не могла. Не тому, що маю звичку контролювати все. Ні. Просто я бачила, що вони підходить один одному.
І я вирішила знайти її. Поговорити. Не сваритися — ні. Я була готова вислухати будь-яку причину, тільки б знати правду.
Зустріч ми призначили в невеличкій кав’ярні. Дівчина прийшла вчасно — зібрана, охайна, але з тими самими тінями під очима, які я бачила в сина. Ніби вона також не спала кілька ночей.
— І я хочу лише одного — зрозуміти, чому ви від нього пішли.
Вона довго мовчала. Крутила чашку в руках, немов шукала в ній підказку. Потім підняла на мене погляд і промовила:
— Ви справді хочете чути правду?
— Я для того й прийшла.
Вона гірко всміхнулася.
— Я не можу увійти у вашу сім’ю. Бо до того, як зустріла Андрія… я мала стосунки з вашим чоловіком.
Мені здалося, що повітря в кав’ярні раптом стало удвічі важчим. Я вперше за довгі роки не знала, що сказати.
Вона продовжила:
— Ви хотіли правду — ось вона.
Потім вона обережно відсунула чашку і почала свою історію. І я слухала, бо не могла не слухати.
Вона розповіла, що дуже довго вірила в щось, чого насправді не було. Казала, що Марк здавався їй людиною, яка бачить її, розуміє, підтримує. Що він говорив теплі слова, які у потрібний момент для неї звучали як порятунок.
Але одного дня все обірвалося. Він, за її словами, просто віддалився.
— Я тоді думала, що він повернеться, — сказала вона. — Що це тимчасова пауза. Що він нарешті прийме рішення.
Та замість цього він просто переключив увагу на іншу — на нову співробітницю. Вона дізналася про це випадково, але потрясіння було сильне.
Вона переживала це довго й болісно. Визнала, що навіть втратила себе в тих емоціях. Друзі, веселощі, гучні дискотеки,
— Там і познайомилась з Андрієм, — зітхнула вона. — Ми просто танцювали. Говорили ні про що і про все водночас. Я поруч з ним відчула, що можу знову сміятися.
Вони почали зустрічатися, не поспішаючи. Вона не знала, хто він. Не здогадувалась, що це син людини, яка колись зруйнувала її надії.
— Але коли я зайшла до нього додому і побачила вашого чоловіка в коридорі… — дівчина обхопила голову руками. — Я тоді мало не втекла босоніж. Я просто не могла залишитися. Не могла стати частиною цієї родини. Ніби знову повторювала власну помилку.
Її голос тремтів, але не від образи — від сорому. Вона не виправдовувалась. Вона просто розповіла правду.
Коли вона підвела очі, то запитала:
— Ви задоволені? Ви це хотіли почути? Раді тепер?
Ні. Радості не було. Була важка, гірка, дуже гірка правда.
Я вдихнула і лише після цього змогла щось сказати.
— Скажіть… що мені робити в цій ситуації?
— Живіть своїм життям, — тихо сказала вона. — І не дозволяйте чужим помилкам зруйнувати вашу сім’ю. Я не повернуся до Андрія, бо це буде неправильно. Але й вам варто поговорити з чоловіком. Просто щоб знати, де ви стоїте одне для одного.
Я вийшла з кав’ярні з важким серцем. Небо було сіре. Машини поспішали своїми дорогами. Люди сміялися, хтось сварився, хтось фотографувався — життя тривало, ніби й не було моєї бурі.
Я знала: повернуся додому — і маю поставити Марку просте, але неминуче питання.
Я не знаю, що він відповість.
І не знаю, як ми будемо жити далі.
Але я точно знаю одне: правду іноді боляче чути, але без неї ти не можеш рухатися вперед.
