Світланка сиділа на лавочці в парку. Синьоока, русява з замріяним поглядом і книжечкою Джейн Остін в руках. Вона чекала на Кохання. Нічого, що їй п’ятнадцять, вона готова. Вона готова любити, підтримувати, піклуватися, вірити і надихати. До неї підсідало багато, але питання були однотипні:
– Когось чекаєш?
– Так!
– Кого?
– Кохання!
– На що ти готова заради кохання.
– На все, це ж як дихати, як думати, як чути. Я для нього створена. Хіба не зрозуміло? Бог створив мене, щоб я любила Коханого, любила його дітей, любила його внуків, правнуків. Щоб моя любов не переривалася, вона тривала вічно.
Через десять років Світланка знову сиділа на тій самій лавочці. Вона мала модну стрижку і яскравий макіяж. Світланка палила і наміченим оком просіювала перехожих. Вона чекала на запал. Вона хотіла палати від жаги, відчувати кожного дня сильніші і сильніші емоції, падати в знемозі від щастя і знову починати новий день. До неї підсідало багато, але питання були однотипні:
– Когось чекаєш?
– Так!
– Кого?
– Запал!
– На що ти готова заради пристрасті?
– Я забула кохання, забула надію на тихе щастя і спокійні дні. Вони нудні і прісні. Я обрізала свої довгі коси, нафарбувала лице і хочу одного: карнавалу почуттів. Я довго перебиратиму, поки не спинюся на одному, якщо спинюся, звичайно.
Через десять років Світланка знову сиділа на тій самій лавочці. У неї була стильна зачіска, макіяж, який підкреслював її вроду. Вона була задумана і занурена в себе. Здавалося, що вона когось чекає, але це було не так. До неї підсідало багато, але питання були однотипні:
– Когось чекаєш?
– Так!
– Кого?
– Себе!
– На що ти готова заради себе?
– Я готова себе зустріти. Зустріти себе справжню, ту, якою я мала б бути, якби не прагнула речей, природу яких не розуміла. Колись, ледь розправивши крила, я кинулася в бурю і мене незворотно змінило. Я пробувала літати ще і ще, але лиш ламала їх, гоїла і знову ламала. Я пробувала літати пізніше в спокійну погоду, але було нудно. Хотілося більшого, проте це не можливо. Я чекаю на себе, бо хочу пізнати найріднішу мені людину, хочу зрозуміти її, полюбити і підтримати.
Ще через десять років Світлана сиділа в парку. Вона була гарна і елегантна. Вона усміхалася перехожим, сонцю і вітру, теплому повітрю і зеленому листю. Здавалося, що вона когось чекає, що обов’язково має прийти, з хвилини на хвилину. До неї підсідало багато, але питання були однотипні:
– Когось чекаєш?
– Так!
– Кого?
– Коханого!
– На що ти готова заради Коханого?
– Я готова його розуміти, готова його чекати, готова про нього дбати. Готова бути з ним в горі і радості. Готова його поважати. Готова на багато чого. Але я не готова до брехні. Я не готова себе дурити ради оманливого чоловіка, бо тоді я зраджу найдорожчу людину і це розіб’є мені серце.
– Кого?
– Себе.
Ще через десять років Світлана Василівна сиділа в парку на улюбленій лавочці. Час змінив її, проте не змінив її очі, в яких була радість. Вона раділа, дивлячись на маленьку дівчинку, яка бігала за пушинкою. Вона поглядала на дитину і на доріжку, чекала когось. Вона була в тому віці, коли не дозволяла жодним перехожим лізти в її життя з запитаннями. Дуже корисна звичка, яку виробила занадто пізно. Маленька дівчинка бігала і веселилася:
– Бабусю, диви, я теж літаю, як пушинка!
– Набагато краще за пушинку.
– Ба, на кого ми чекаємо?
– На тих кого дуже любимо.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне. Pexels.