«Він практично ровесник моєї доньки, — думала Марина, — невже він цього не розуміє?».
Його звали Стефан. Вони летіли одним рейсом з Парижу. Посадку затримували, і від важкої сумки у жінки вже тягло плече. До того ж їй було спекотно — вона навмисно не зняла теплий світшот, щоб не змерзнути підчас нічного польоту.
— Вибач, — почула вона, — це ти навмисно так пофарбувала, чи так змилося?
Коротке волосся Марини мало різні відтінки блакитного — біля коріння темніше, а кінчики світлі, немов вицвіле вапно.
— Так, це воно так відростає — раніше знебарвлювала волосся, і тому зараз колір так легко змивається.
— Зрозуміло, — кивнув хлопець. Високий, трохи незграбний, з русявим волоссям трохи нижче плечей. Він ледь заїкався, але, схоже, анітрохи цим не переймався. Марина відразу відчула що у нього є якийсь дивний акцент, але розмовляв він вільно. Довго жив за кордоном? Він щось пошукав в своєму телефоні і простягнув їй:
— Я чому запитав, он дивись.
На дисплеї фотографія — там його волосся трохи довше, і пофарбоване в такий же, як і у неї, яскраво-синій. Марина кивнула і посміхнулася.
— Я Стефан, а тебе як звати?
— Марина.
Вона була збентежена його простотою. Складно було сказати, скільки йому років, але не більше двадцяти п’яти. А їй тридцять п’ять, і доньці у січні буде п’ятнадцять. Якщо вже вибирати, він більше підходив на роль її прихильника. На фотографії він тримав в руках електрогітару.
— Граєш? — запитала Марина. Хтозна, може хлопчик переймається через своє заїкання і таким чином намагається долати своє хвилювання.
— Так, — радісно кивнув він. — Коли я вчився в університеті, ми з друзями створили гурт. Зараз теж інколи граємо, коли зустрічаємося.
Ну, йому хоча б більше двадцяти. Та й про що вона — хіба, не можна просто поговорити з попутником?
— Я теж трохи граю, — зізналася вона. — Однак, не в гурті, а так, сама.
— На акустиці? — уточнив він.
Марина кивнула.
Нарешті, оголосили посадку. Черга просувалася повільно, і вона вже не могла дочекатися, коли займе своє місце і зможе опустити сумку і зняти світшот. Виявилося, Стефан сидить позаду неї. Вони перекинулися ще кількома фразами, і її сусід, вусатий дядечко з ноутбуком в руках, запропонував:
— Хочете, поміняємося?
Стефан з радістю погодився. Переліт був з пересадкою в Києві. Вони проговорили всю дорогу до столиці, і Марина сама собі зізналася, що в її житті не було співрозмовника цікавішого, за Стефана. Він був родом зі Львова, потім емігрував з батьками до Парижа, де зараз займався вивченням фотографії. В Україну прилетів для того, щоб зустрітися з бабусею, яка живе у Львові а потім пофотографувати рідне місто для наступного проекту. Він розповідав багато чого нового для Марини, але і загальних тем було чимало. Вони слухали одну музику і навіть улюблений фільм у них був один на двох.
Під час пересадки вони разом випили каву. З кожною хвилиною Марина гостріше відчувала, що розлука з новим знайомим буде для неї важкою? Це безглуздя, він же просто хлопчисько.
«Так, мені потрібно терміново знайти собі половинку, — подумала вона. — Моя самотність аж надто затяглася».
Він показував їй свої роботи, і вони їй подобалися. Нагадували графічні роботи одного художника, але вона не могла згадати якого. Жінка показувала йому свої відео, як вона грає на гітарі, однак про те, що знімала її донька вона вирішила не говорити. Потім вони щось обговорювали, сміялися, і Марина почувалася молодою і щасливою. Поки летіли до Львова, вона ненадовго задрімала, і він дбайливо вкрив її пледом.
Потім вони разом їли з контейнерів і знову сміялися. Перед тим, як літак пішов на зниження, Стефан спитав:
— Дай мені свої контакти. Ну чим ти більше користуєшся? Фейсбуком чи ще чимось.
— Навіщо? — здивувалася Марина.
Він сказав, хвилюючись трохи більше, ніж раніше:
— Я розумію, що ми знаємо одне одного кілька годин, і взагалі. Живемо в різних країнах. Але мені здається, що ми дуже підходимо один одному.
— Це через волосся? — з сумом посміхнулася Марина.
— Ну зараз у мене волосся зовсім інакше. Але взагалі — так.
Марина похитала головою.
— Чому? — засмутився Стефан. — Ти заміжня? Я не побачив у тебе обручки.
— Я занадто стара для тебе, — зізналася Марина.
— Ні, що ти, — обурився він. — Ніяка ти не стара.
Марина мовчала. Решта польоту у повітрі висіла незрозуміла тиша, і потім в аеропорту Марина швидко промовила:
— Рада була познайомитись. Успіху в роботі і взагалі — в житті!
Вона потисла йому руку і пішла геть. І це було правильно — їй не під силу такі труднощі. Вона включила телефон, відкрила додаток і викликала таксі. Поки вона спостерігала за фігуркою машини, що пересувається по екрану, хтось поплескав її по плечу. Вона озирнулася. Стефан. Він простягнув їй руку і щось передав. Це був листок, складений навпіл.
— Мій номер, — сказав він. — Напиши мені.
Марина вийшла на вулицю, тримаючи в одній руці сумку, а в іншій клаптик паперу. Вона не могла вирішити, що з ним зробити — покласти в кишеню чи викинути у смітник.
Фото ілюстративне.
