Я росла в бідній сім’ї, без батька, з мамою і бабусею, які часто заливали за комір, і мріяла вирватися з того хаосу. Університет став моїм шансом, а знайомство з Остапом – справжнім дивом.
Але найбільше мене вразила його мама, Антоніна Михайлівна. Я боялася її, думала, що вона зневажатиме мене через мою сім’ю.
Одного дня після святкування її дня народження вона покликала мене на серйозну розмову. Я готувалася до найгіршого, але те, що сталося, перевернуло мої уявлення про людей. Що ж вона мені сказала, і чому я досі згадую той день зі сльозами?
Мене звати Олена, і я ніколи не думала, що моє життя може бути схоже на казку.
Я народилася в маленькому містечку на Полтавщині, у тісній двокімнатній квартирі, де кожен куток дихав втомою і безвихіддю. Стіни були обклеєні пожовклими шпалерами з квіточками, які, здається, бачили ще царські часи.
У вітальні стояв старий диван із вицвілою оббивкою, що пахла домашніми улюбленцями і чимось їдюче старим. На кухні – стіл, накритий клейонкою, що липла до рук, і газова плита, яка гуділа, ніби протестуючи проти життя.
Вікна закривали важкі штори, які мама рідко прала, і світло в кімнатах завжди було тьмяним, ніби саме сонце боялося зазирнути до нас.
У кутку стояв телевізор, що вмикався лише тоді, коли мама з бабусею влаштовували свої “свята” з гучними піснями і незнайомими чоловіками, які приходили й зникали.
Мама, Валентина, була високою жінкою з втомленими очима і різким голосом. Вона працювала то в магазині, то прибиральницею, але частіше просто сиділа вдома, тримаючи склянку в руці.
Вона не вірила в освіту і вважала, що я дарма витрачаю час на книжки.
– Олено, нащо тобі той університет? – казала вона, ледь ловлячи мене очима. – Вийдеш заміж, матимеш дітей, і все. Наука тобі хліба не дасть.
– Мамо, я хочу іншого життя, – відповідала я тихо, знаючи, що сперечатися марно.
– Іншого? – пирхала вона. – Подивися на неї. Думаєш, будеш кращою від матері так? Не приємна я тобі? – і знову починалась сцена після якої я найчастіше ночувала у дворі, або у сусідів.
Я опускала очі й мовчала. Мої джинси за 50 гривень і черевики, які протікали, були моєю реальністю. Але в мені горіла мрія – вирватися, стати кимось.
У школі я хапалася за кожну можливість учитися. Вчителька української літератури, пані Світлана, помітила це і взяла наді мною шефство.
Вона давала мені книжки, допомагала готуватися до іспитів. Завдяки їй я вступила до університету на філологію.
Мама з бабусею жили своїм життям, а я з дитинства вчилася бути непомітною. У 16 років я твердо вирішила: вирвуся звідси. Після 11 класу вступила до університету на філологію, дякую небайдужій вчительці, яка взяла наді мною шефство тоді.
Стипендія, гуртожиток і мої браслети з бісеру – ось усе, що я мала. Одяг із секонд-хенду, старі черевики, які я лагодила по сто разів, і мрія про краще життя.
На першому курсі я познайомилася з Остапом. Він був із тих хлопців, яких усі помічають: гарний, впевнений, із багатої родини. Його мама, Антоніна Михайлівна, володіла салонами краси, а батько, Гліб Валентинович, керував автосалонами.
Я ж була дівчиною, яка ховала діряві шкарпетки під пакетами в черевиках. Але Остап чомусь обрав мене. Спочатку ми гуляли в компанії, потім він почав запрошувати мене в кафе, дарувати квіти.
Я не вірила, що це серйозно. Думала, він просто розважається, бо хто я для такого хлопця?
– Олено, ти чому завжди така насторожена? – якось запитав він, коли ми сиділи в парку з морозивом за 50 гривень.
– Та я просто не звикла, що хтось так до мене ставиться, – зізналася я, опустивши очі.
– Ти класна, Оленко. Просто повір у це, – він усміхнувся, і я відчула, як щось тепле розливається всередині.
Через пів року він запропонував познайомитися з його батьками. Я була розгублена і вже думала тікати із міста. Його мама, Антоніна Михайлівна, здавалася мені недосяжною пані з ідеальним манікюром і сукнями за 5000 гривень. А я? Стара сукня в квіти, зашита блискавка, джинсова куртка з потертими рукавами. Але Остап наполіг:
– Мамі буде день народження, Оленко. Тільки ми з татом і ти. Я куплю подарунок, не переживай. Просто приходь.
Я погодилася, хочдуша мало в п’ятки не пішла від прийдешнього свята. Зплела браслет і намисто для Антоніни Михайлівни, сподіваючись, що хоч це не виглядатиме жалюгідно поруч із тортом і косметикою за 25000 гривень, які купив Остап матері.
Їхня квартира вразила мене. Високі стелі, дизайнерські меблі, запах свіжої кави. Антоніна Михайлівна зустріла нас у шовковій сукні, з ідеальною зачіскою. Вона привітно усміхнулася, але я помітила, як її погляд ковзнув по моїй сукні. Мені здалося, що вона ледь стримала гримасу.
– Олено, рада познайомитися! – сказала вона, простягаючи руку. – Остап стільки про тебе розповідав.
– Дякую, що запросили, – пробелькотіла я, відчуваючи, як палають щоки.
За столом було все: суші, салати, запечена курка з картоплею. Я намагалася їсти акуратно, щоб не виглядати недолугою. Антоніна Михайлівна розпитувала про університет, але я відповідала коротко, боячись сказати щось не те. Вона раз у раз кидала погляди на мою сукню, і я відчувала себе так, ніби сиджу в лахмітті.
– Олено, ти сама звідки? – запитала вона, наливаючи собі сік.
– З Полтавщини, – відповіла я тихо. – Маленьке містечко, нічого особливого.
– А батьки чим займаються? – продовжувала вона, і я відчула, як усе всередині стискається.
– Мама, працює в магазині, – збрехала я. Не розповідати же, що вона ледве тримається на ногах і тиняється містом у пошуках чергового свята.
Вечір минув спокійно, але я відчувала себе чужою. Антоніна Михайлівна була ввічливою, але її погляди говорили: “Ти не рівня моєму сину”. Повернувшись у гуртожиток, я всю ніч не спала, думаючи, що це кінець.
Наступного ранку зателефонував Остап.
– Оленко, мама хоче з тобою поговорити. Можеш приїхати сьогодні?
– Про що? – запитала я, відчуваючи, як душа падає в п’яти.
– Не знаю, але вона наполягла. Не бійся, все буде добре.
Я не вірила. У голові крутилися думки: “Вона скаже, що я йому не пара. Що я бідна, з проблемної сім’ї”. Але я зібралася і поїхала. У дверях мене зустріла Антоніна Михайлівна, усміхаючись так, ніби чекала подругу.
– Олено, проходь! Я тут дещо для тебе маю, – сказала вона, плескаючи в долоні.
Я зайшла до вітальні й побачила пакети з логотипами дорогих магазинів. У голові промайнуло: “Це жарт?” Антоніна Михайлівна дістала речі: чотири пари джинсів, три сукні, п’ять блузок, дві пари осінніх чобіт, кросівки і дві сумки.
– Дивися, це все нове, ще з бірками. Мені не підійшло за розміром, а тобі має бути якраз. Поміряй! – сказала вона, сяючи.
Я стояла, як укопана. Це було занадто. Я не могла повірити, що чужа людина просто так віддає мені речі, які коштують, мабуть, як ціле авто.
– Антоніно Михайлівно, я, не можу це прийняти, – пробелькотіла я.
– Чому? – здивувалася вона. – Ти ж дівчина Остапа, а я бачу, що ти хороша. Просто не звикла, що тобі допомагають, правда?
Я кивнула, і сльози потекли самі собою. Вона обійняла мене, як рідну.
– Оленко, не плач. Ти мені подобаєшся. Ти щира, і я бачу, як Остап на тебе дивиться. Просто дозволь нам бути частиною твого життя.
Той день змінив усе. Антоніна Михайлівна стала для мене не просто свекрухою, а людиною, яка повірила в мене. Вона не просто дала мені одяг – вона дала мені впевненість. Я почала частіше бувати в них удома, і щоразу вона знаходила спосіб підтримати мене.
Одного разу, коли ми пили чай, вона сказала:
– Олено, ти знаєш, я сама колись була бідною. У юні роки ми з Глібом ледве зводили кінці з кінцями. Я знаю, як це – перейматись, що тебе не приймуть.
– Але ви ж тепер, – почала я.
– Тепер усе добре, – мовила вона. – Але я ніколи не забуваю, звідки починала. І я хочу, щоб ти знала: ти не мусиш бути ідеальною, щоб бути з нами.
Ці слова я запам’ятала назавжди. Ми з Остапом закінчили університет, одружилися. Зараз у нас двоє дітей – Софійка, 6 років, і Мишко, 3 роки.
Антоніна Михайлівна – найкраща бабуся. Вона обожнює бавити онуків, привозить їм іграшки, а мені – якісь креми чи сукні.
– Оленко, ти ж моя невістка, маєш виглядати на всі 100! – сміється вона, коли я намагаюся відмовитися.
Минуло 10 років, але я досі згадую той день із пакетами одягу. Антоніна Михайлівна навчила мене, що доброта – це не про гроші, а про серце. Вона могла б відмахнутися від мене, але замість цього відкрила мені свою сім’ю.
Якось я запитала її:
– Чому ви тоді мені допомогли? Я ж була ніким для вас.
Вона всміхнулася і відповіла:
– Оленко, ти не була “ніхто”. Ти була дівчиною, яку любить мій син. А я знаю, що любов – це не про одяг чи гроші. Але я хотіла, щоб ти відчула себе гідною.
Я бажаю кожній дівчині таку свекруху – людину, яка не судить, а підтримує. І я вчу своїх дітей тому самому: доброта повертається сторицею.
А що буде далі? Може, колись я сама стану свекрухою і згадаю уроки Антоніни Михайлівни. Хто знає, які сюрпризи чекають попереду?
Головна картинка ілюстративна.
