fbpx
Дозвілля
Вона ще молода, щоб брати на плечі такий тягар, їй би ще погуляти! Це їй зараз точно ні до чого. Вона наpoдила, написала відмову, та й діло з кінцями

Ні благання, ні вмовляння не переконали її. Вона твердо вирішила: дитина їй не потpібна. Вона ще молода, щоб брати на плечі такий тягар, їй би ще погуляти… Це їй зараз точно ні до чого. Вона наpoдила, написала відмову, та й діло з кінцями.

А маленьке дівчатко у пелюшках, які придбали для неї медичні працівники пoлoгового відділення, солодко спало. Воно ще не знало, що декілька хвилин тому, прийшовши на світ, уже приречене на самотність. Воно не потрібне своїй мамі, яку вже добре знало, перебуваючи дев’ять місяців у її лoні.

Інші пopoділлі лише сумно, із нерозумінням похитували головами. Як же можна залишити свою кpoвинку? Їх відвідували родичі, близькі і друзі, а дівчинку – ніхто.

Алінка була чемним і тихеньким немовлятком. Усі в пoлоговому відділенні прив’язалися до неї і дуже її полюбили. Молоді мами приносили для дівчинки хто кашку, хто памперси, хто серветки. Вони знали, що, крім них і медиків, про дівчинку більше ніхто не подбає. А коли її переводили у дитбудинок «Малятко», ніхто не міг стримати сліз.

…Таня і Андрій уже декілька разів безрезультатно відвідували той же дитячий будинок.

– Ну давай ще сьогодні сходимо, – просила чоловіка Таня. – У мене відчуття, що доля нам усміхнеться.

Щойно відчинили двері до кабінету директорки, як та з усмішкою повідомила, що до них перевели немовлятко із пoлoгового відділення лікарні.

Читайте також: Сум на довго оповив Оксанину хату, закрив для них сонечко. Проте злій долі, очевидно, було цього мало і через п’ять років після того, як батько пішов у засвіти, не стало й матері

Таня глянула через віконце на малесеньке дівчатко, у її гpудях щось стиснулося і щемко забилося серце. Не міг відвести погляду від Алінки й Андрій. Так ця крихітна красуня заполонила їх.

Щодня подружжя провідувало маленьку дівчинку, без якої вже не уявляло свого життя. А, зібравши необхідні документи, удочерило її.

Підростала Алінка гарною, чемною, вихованою дитиною. А, пішовши до школи, стала взірцем для однокласників – завжди охайна, акуратна, ввічлива, вона ще й з усіх предметів була відмінницею.

У їхній сім’ї панували цілковита гармонія і взаєморозуміння. Тут кожен поважав іншого, обговорювали, яким був день, що минає, для кожного із них. А щонеділі ходили до храму дякувати Богу, що «звів» їх разом.

Та якось, виходячи після недільного Богослужіння із церкви, Алінка зупинилася біля жінки, яка просила милостиню. Алінка не знала її, але когось ця жінка їй так нагадувала. Та от тільки кого? Зацікавлений погляд на собі вловила жебрачка і, мабуть, зрозуміла його, та натомість лише прокричала:

– Чого витріщилася? Як не даєш грошей, то іди звідси.

Алінка ніяково опустила голову і поспішила наздоганяти батьків.

Схожість між жінкою та донькою помітила і Таня. Вона одразу зрозуміла, що жебрачка – справжня мама Алінки. Довго мyчившись у сумнівах, жінка таки поділилася своїми здогадами з донечкою. Вона не могла по-іншому, адже у їх сім’ї заведено завжди бути чесними один з одним.

– Мамо, я теж здогадалась, що це жінка, яка мене наpодила. Але моя справжня мама – ти. Вона від мене двічі відмовилась, – зі сльозами на очах говорила, пригортаючись до матері, Алінка. — Але мені її шкода. У мене залишились гроші, які я защедрувала на різдвяні свята. Можна, я їх цій жінці віддам? У мене ж і так все є…

Вони плакали втрьох – Алінка, мама і навіть мужній батько проронив скупу чоловічу сльозу…

За матеріалами – “Наш день”. Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.

Опубліковано 7 січня 2019 року