— Скажи мені, Богдане, — мій голос звучав тихо, але кожне слово падало, як камінь у тиху воду, — скільки ти відправляєш своїй сестрі щомісяця?
Богдан сидів за столом, тримаючи ложку над тарілкою з борщем, який я щойно поставила перед ним. Його рука зупинилася в повітрі, а очі, які ще мить тому були втомленими, но теплими, тепер звузилися від несподіванки. Він повільно опустив ложку, ніби намагаючись виграти час.
— Про що ти, Маріє? — його голос був обережним, занадто спокійним. — Якої сестри? Якої суми?
Я стояла навпроти, спершись руками на стільницю. Мої пальці міцно стискали край столу, але я змусила себе дихати рівно. Я не підвищувала голосу. Не плакала. Я просто дивилася на нього, і мій погляд, здається, пропалював його наскрізь.
— Твоя сестра Оксана, — уточнила я, і мій голос залишався рівним, як поверхня замерзлого озера. — Сьогодні вона зателефонувала. Сказала, що чекає на переказ. Для нової пральної машини. Бо стара, бач, погано пере. Двадцять п’ять тисяч, Богдане. Ти знаєш про це?
Він нервово ковтнув, його пальці затанцювали по скатертині, ніби шукаючи, за що вхопитися. Я бачила, як він намагається зібратися з думками, як його мозок гарячково шукає виправдання. Але я не дала йому шансу.
— Вона сказала, що ти завжди надсилаєш гроші до десятого числа. Сьогодні вісімнадцяте. Вона хвилюється, бо доставка машини вже завтра. То як, Богдане? — я нахилилася ближче, не відводячи очей. — Скільки ти їй відправляєш? І як давно?
Його обличчя змінилося. Спочатку з’явилася тінь паніки, потім — звична маска впевненості, яку він одягав, коли відчував, що втрачає контроль.
— Маріє, ти все не так зрозуміла, — почав він, піднімаючи руки, ніби захищаючись. — Це не те, що ти думаєш. Я просто допомагаю Оксані. Вона сама, без чоловіка, з двома дітьми. Їм важко. Я не можу їх покинути.
— Допомагаєш? — я повторила це слово. — А нічого, що твоя зарплата — це все, що в нас є. Що ми ледве зводимо кінці з кінцями. Що ми не можемо дозволити собі нову куртку для Софійки чи планшет для Матвія, бо «грошей немає». А виявляється, ти фінансуєш нову пральну машину для твоєї сестри? За двадцять п’ять тисяч?
Він відкрив рота, щоб щось сказати, але я не дала йому. Мої слова лилися, як вода з пробитої греблі, гострі й холодні.
— Я сьогодні купила Матвію черевики за триста гривень. Триста гривень, Богдане! Я раділа, що знайшла їх на секонді, бо в нього старі вже протерлися. А ти в цей час відправляєш десятки тисяч своїй сестрі? На техніку? На комфорт? Поки я латаю Софійчині джинси, бо вона з них виросла?
Він різко встав, стілець заскрипів по підлозі. Його обличчя почервоніло. Він знав, що я знаю правду. І він знав, що я не зупинюся.
— Ти не маєш права мене звинувачувати! — вигукнув він, але його голос тремтів. — Оксана — моя сім’я! Я не можу їх залишити без допомоги!
— А ми? — я зробила крок до нього, і мої очі палахкотіли. — Я, Софійка, Матвій — ми не твоя сім’я? Ти дивився мені в очі, казав, що ми разом тягнемо цей віз, а сам віддавав наші гроші комусь іншому? Ти брехав мені, Богдане. Брехав щодня.
Він мовчав, опустивши голову. На кухні запала тиша, така густа, що, здавалося, її можна було різати ножем. Я дивилася на нього — на його зігнуті плечі, на його руки, які безсило лежали на столі, — і відчувала, як усе, що я вважала нашим спільним життям, руйнується, як картковий будиночок.
— Я поговорю з Оксаною, — нарешті видавив він. — Я не можу не давати їй грошей. Але я все виправлю, Маріє. Обіцяю.
Я повернулася до нього спиною, дивлячись у темне вікно. Мої руки тремтіли, але я не дозволила собі розплакатися. Не перед ним.
— Ти вже все сказав, Богдане, — відповіла я тихо. — І я все зрозуміла. Ти зробив свій вибір. А тепер я зроблю свій.
Я завжди вважала себе хорошою дружиною. Може, навіть занадто хорошою. Я вміла економити, знаходити знижки, готувати смачно з найпростіших продуктів.
Я пишалася тим, як умію тримати нашу сім’ю на плаву, попри скромну зарплату Богдана. Ми з ним були командою — так я думала. Ми разом виховували двох дітей, Софійку і Матвія, і хоча життя було нелегким, я вірила, що ми разом долаємо всі труднощі.
Але той день, коли зателефонувала Оксана, його сестра, перевернув усе моє життя догори дном.
Того ранку я прокинулася, як завжди, о шостій. Софійка вже сиділа за столом, гортаючи підручник з математики, а Матвій, наш п’ятирічний ураган, ганяв машинки по килиму.
Я швидко нагодувала їх сніданком — вівсянкою з яблуками, які купила на акції в супермаркеті, — і почала збирати їх до школи й садочка. Богдан уже пішов на роботу, залишивши на столі записку: «Люблю вас, до вечора». Я посміхнулася, поклала записку в кишеню і почала свій день.
Після того, як я відвела дітей, я побігла в магазин. Мені пощастило знайти курячі стегенця за знижкою. Я взяла два кілограми, уявляючи, як приготую їх із картоплею на вечерю.
Богдан любив такі прості, але ситні страви. Потім я зайшла в дитячий магазин, бо Матвієві потрібні були нові черевики. Його старі вже протиралися на носках, а зима наближалася.
Я знайшла пару за 300 гривень — раділа, мов мала дитина, бо ж у сина не було що носити. Так, вони не були новими і явно не протягнуть всю зиму, але хоч на місця, півтора їх стане, думала я собі. Я була задоволена, майже горда собою. Кожна заощаджена гривня була маленькою перемогою в нашій боротьбі з витратами.
Повернувшись додому, я почала розбирати речі. Софійчині джинси, які вона порвала на коліні, лежали окремо — я планувала їх залатати. Я саме розкладала одяг, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий, але я відповіла — раптом із садочка чи школи.
— Алло, Маріє? Це Оксана! — голос був бадьорий, майже веселий. Я одразу впізнала сестру Богдана. Вона рідко дзвонила, зазвичай лише коли потрібна була якась допомога.
— Привіт, Оксано, — відповіла я, притискаючи телефон до вуха й продовжуючи складати Матвієві футболки. — Як справи?
— Та все нормально! Слухай, я ненадовго. Богдан ще не перевів нам гроші цього місяця? Ми чекаємо, а то завтра доставка нової пральної машини, а в нас грошей бракує. Двадцять п’ять тисяч, уявляєш? Стара вже зовсім погано пере, а з дітьми, сама знаєш, як воно.
Я зупинилася. Мої руки, які щойно акуратно складали речі, повисли в повітрі. У голові запанувала порожнеча, ніби хтось вимкнув світло.
— Яких грошей, Оксано? — мій голос був спокійним, але я відчула, як серце почало битися швидше.
Вона засміялася, ніби я сказала щось смішне.
— Ну як яких? Ті, що Богдан нам щомісяця надсилає! Він завжди до десятого переводить, а сьогодні вже вісімнадцяте. Ми просто трохи нервуємо, бо доставка завтра, а ще треба доплатити. Слухай, нагадай йому, будь ласка, гаразд? Я побігла, цілую!
Гудки в трубці прозвучали, як вирок. Я стояла посеред кімнати, тримаючи телефон у руці. Матвієва футболка випала з моїх пальців і впала на підлогу.
Двадцять п’ять тисяч. Пральна машина. Щомісяця. Ці слова крутилися в моїй голові, як зламана платівка. Я згадала, як учора раділа черевикам за 300.
Як думала, що ми ледве зводимо кінці з кінцями. Як Богдан скаржився на маленьку зарплату, на те, що начальство не цінує, що грошей не вистачає. А виявляється, він відправляв десятки тисяч своїй сестрі?
Я не заплакала. Не закричала. Я просто підняла футболку, склала її, потім узяла наступну. Я закінчила розбирати речі, прибрала в квартирі, приготувала обід.
Мої руки рухалися автоматично, але в голові наростала холодна, ясна навіть лють. Я не збиралася влаштовувати сцени. Я збиралася дізнатися правду. І я знала, як це зробити.
Коли Богдан повернувся додому, я вже закінчила готувати вечерю. На столі стояв його улюблений борщ і запечені стегенця з картоплею. Запах у квартирі був теплим, домашнім, таким, який він любив.
Я чула, як він кинув ключі на тумбочку, як зняв черевики. Він зайшов на кухню, посміхаючись своєю звичною втомленою посмішкою.
— Привіт, — сказав він, сідаючи за стіл. — О, борщ! Ти сьогодні просто чарівниця.
Я не відповіла. Я поставила перед ним тарілку, налила собі чаю і сіла навпроти. Він почав їсти, розповідаючи про роботу, про те, як його замучило начальство, як вони знову затримують премію.
Я слухала мовчки, киваючи в потрібних місцях. Я чекала, поки він доїсть. І коли він відставив порожню тарілку, задоволено відкинувшись на спинку стільця, я почала.
— Богдане, скажи мені, — я дивилася йому прямо в очі, — скільки ти відправляєш своїй сестрі щомісяця?
Далі була та сама розмова, яку я вже описала. Його паніка, його виправдання, його спроби перевести все на жалість до сестри. Але я не дала йому шансу. Я знала правду, і я не збиралася її ігнорувати.
Наступні дні були як у тумані. Я продовжувала жити своїм звичним життям: відводила дітей до школи й садочка, готувала, прибирала. Але всередині я була іншою.
Я більше не відчувала себе частиною «ми». Я була сама, і я знала, що маю захистити своїх дітей. Я почала шукати другу роботу. Якщо Богдан не міг забезпечити нам гідне життя, я зроблю це сама.
Але я також вирішила, що не дозволю йому уникнути відповідальності. Він платитиме аліменти, і я подбаю, щоб це було офіційно.
Через тиждень я зібрала його речі. Два чемодани, акуратно складені, стояли біля дверей. Коли він повернувся з роботи, я зустріла його в передпокої.
— Маріє, що це? — він зупинився, дивлячись на чемодани.
— Твої речі, — відповіла я спокійно. — Ти зробив свій вибір, Богдане. Ти обрав свою сестру. Тепер живи з нею. А за дітей ти відповідатимеш. Я подала на розлучення і аліменти. Цікаво, але розлучившись із тобою я матиму більше грошей на дітей і не потрібно буде за новими речами бігати у секонд і радіти черевикам за 300 гривень. Навіть мясо зможу придбати і повести сина на футбол про який він мріє, але не може піти, бо ж у нас немає грошей.
Він стояв, не рухаючись, ніби не вірив своїм вухам. Потім спробував щось сказати, але я підняла руку.
— Не треба, — сказала я. — Я все вирішила. Іди. Сестрі привіт.
Він пішов. Двері зачинилися за ним із тихим клацанням, і я відчула, як із плечей спадає важкий тягар. Я знала, що попереду буде важко. Але я також знала, що я сильна. Я вистою. заради Софійки і Матвія. І заради себе.
— Ти надто поспішила, доню, – каже мені мама, – Треба було поговорити, він же хороший чоловік.
— Ти смішна, мамо. Він дивлячись мені в очі обманював уже не один рік. Знаючи як нам важко, він більшу частину зарплатні віддавав сестрі. А вона працює, живе із батьками. І ти кажеш “хороший”. Ні, мамо. Хорошим тут і не пахне. Хороший він брат, син, але не чоловік і не тато. Тож я не буду навіть думати про те, аби знову жити під одним дахом.
Ну от скажіть, я хіба не права?
Головна кратинка ілюстративна.
