Вона стільки років присвятила сім’ї брата, не бачила особистого життя, від ранку до вечора без перепочинку, без можливості нормально поїсти. Вона була і нянькою, і кухаркою, і прибиральницею – без зарплати, адже рідні ж люди.
Іншого життя вона не уявляла, вважала за щастя те, що мала: своя маленька кімнатка, щоправда, крихітна й без вікна, колись гардеробна, а два роки тому їй навіть дозволили прихистити бездомне кошеня — яка радість!
Вона вважала свою долю щасливою: піклуватися про племінників, готувати, прати, прибирати у великій квартирі, відчувати себе потрібною. Вона ж сита, в теплі – вершина мрій. Їй було вже 38, молодість минула, так вона думала. Їй було добре, коли всім довкола було добре.
Але час ішов, і все почало змінюватися: діти виросли, брат обійняв керівну посаду, купив заміський особняк і одного чудового ранку за сніданком повідомив, що її послуги більше не потрібні. Мовляв, тепер він може дозволити собі професійного кухаря та покоївку – фінанси дозволяють. І попросив її переїхати до бабусиної квартири, яка давно стоїть порожньою, сказав, що з котом їй там не буде самотньо, а грошей дасть… трохи.
У квартирі було холодно й темно, сонце роками не могло пробитися крізь товсті штори. Опалення ще не ввімкнули – кінець літа.
Сидячи в старому бабусиному кріслі, вона роздумувала над своїм життям, оглядалася назад і не могла збагнути, як так вийшло, що вона зараз тут. Багато над чим думала, але кота, який лежав на колінах теплим клубочком, було шкода залишати, тож вирішила відкласти емоції на потім. Вмилася, розсунула запилені штори на вікнах і взялася за прибирання…
За тиждень влаштувалася на роботу в місцеву бібліотеку за фахом. Із зарплати потроху почала оновлювати квартиру: то недорогі шпалери купить, то покривало на ліжко, то комплект рушників. Посуд уже був: бабуся любила готувати й гарно подавати їжу, на фарфорові сервізи та каструлі грошей не шкодувала — одних сковорідок шість штук, справжнє багатство. А ще любила скатертини, оксамитові, з бахромою.
Коли настала осінь, вона помітила, що з радістю повертається додому з роботи. Йшла й усміхалася, уявляючи, як її зустріне кіт, як вона ніжитиметься в теплій ванні, готуватиме вечерю, а потім читатиме книгу в кріслі, а кіт уляжеться поруч.
Квартира стала теплою й затишною. І світлою, бо сонце любило зазирати в чисті вікна. Виявилося, що готувати для себе — це також задоволення, та ще й яке.
Вона чудово розбиралася в спеціях і травах, знала, що до чого додати, а ще мала свої кулінарні секрети. Незабаром вона збагнула всю красу самотності й свободи: неквапливі прогулянки осіннім парком, походи в музеї, недільні відвідини ринку, сповненого ароматами зелені та стиглих фруктів, покупки в торговельному центрі картатої сукні з тонкої бавовни, шовкового шалика, сумочки.
Вона намагалася виглядати гідно, хай і небагато. На братові гроші купила велосипед, на вихідних їздила до озера милуватися краєвидами та годувати лебедів. Вранці, виходячи на роботу, бачила своє відображення в дзеркалі: завдяки прогулянкам — легкий рум’янець на щоках, яскраво-блакитні очі, помада на губах, схудла на три кілограми, хоча здавалося, що худнути нікуди, але організм, розумний, оцінив новий ритм життя й позбувся зайвого.
А ще вона відкрила в собі здатність радіти дрібницям: аромату ранкової кави, м’якому пледу, новій книзі, посиденькам на підвіконні в дощовий вечір в обнімку із котом, новому шампуню на поличці у ванній, врятованій квітці в розбитому горщику, яку хтось викинув.
Вона почала розуміти, що щастя — це не те, що зовні, воно всередині. Це те, що можна відчувати незалежно від того, що маєш.
На початку грудня, на честь свого дня народження, вирішила спекти великий пиріг: здобне тісто, солодкі яблука з корицею, карамельна скоринка. Гаряча, рум’яна випічка, пахуча, остигала на красивій тарілці, а вона подумала, що в цей знаменний, холодний, негожий вечір не завадить щось вишукане до пирога, тож пішла до магазину.
Виходячи на сходовий майданчик, зіткнулася з чоловіком. «Скажіть, цей божественний, запаморочливий аромат із вашої квартири? Що це пахне?» — запитав він. «Я пиріг спекла». — «Треба ж, хтось іще на цьому світі пече пироги. А з чим пиріг?» — «З яблуками». — «Хочете, я вас почастую?» — «А я не заважатиму?» — «Та ні, анітрохи, я навіть рада. У мене ще плов є, із зірою та часником, неймовірний…»
Як то кажуть, вечір минув у теплій і невимушеній атмосфері, навіть без чогось вишуканого. Чоловік виявився поважною людиною в місцевому вищому товаристві, умів ремонтувати і квартири, і техніку, вдівець.
За три місяці він зробив їй пропозицію, але вона погодилася стати його дружиною лише через рік — усе не вірила, що в неї можна закохатися. Та він, як справжній чоловік, оточив її турботою й увагою, умовив.
Щоранку зустрічав її з роботи, перевіряв, чи тепло вдягнена, чи не замерзли руки, не дозволяв носити важке, сам купував продукти. На реєстрацію вона запросила брата, той, звісно, був приголомшений, але вдав, що дуже радий її щастю. У відповідь почув: «Дякую, що тоді викреслив мені зі свого життя, лише тому я тепер щаслива. Я почала жити. Це чиста правда, братику, я тобі вдячна й зла не тримаю».
Вона й досі працює в бібліотеці, лише трохи змінилася: очі сяють, випромінює любов і таке тепло, що зігріває всіх довкола, а взимку на вікнах читального залу тануть снігові візерунки.
Гардероб змінила: начебто скромно, але ті, хто розуміється на дорогих брендах одягу й взуття, оцінюють по достоїнству.
Можна подумати, що жінці пощастило. А я вважаю, це гідна винагорода за те, що не зламалася, поборола образу, вистояла; за доброту, за те, що не озлобилася на світ. Коту, звісно, окрема подяка — куди б вона без нього?
Кажуть, що саме коти рятують душі. Можливо, так і є. І хай у вас усе буде добре.
