Спочатку Світлана дратувалася, коли цей хлопчина хоч і несміливо, але заходив до її квартири, а Сашко його кликав до столу.
– Ма, можна Костя зі мною поїсть.
Від цих слів у Світлани наверталися сльози на очі, бо це означало, що голодною буде вона… Костя не просто все з’їдав, він облизував тарілку.
Світлана кивала головою аби не закричати, бо це було несправедливо. Чому вона має годувати чужу дитину, коли сама ледве зводить кінці з кінцями.
Її спиняло лише те, що Сашко знайшов друга в цьому новому для них районі і був щасливим, вже не згадував за батька і коли той прийде.
Вона робила собі чай і їла з хлібом, думаючи, чому все так склалося, адже ще недавно вона була щаслива дружина, простора квартира, люблячий чоловік.
А сьогодні вона в цій маленькій квартирі на околиці міста і до роботи добиратися цілу годину.
Але з часом вона призвичаїлася, Костя практично переїхав жити до них, вона розраховувала вечерю на трьох і так само старалася дістати речі на двох хлопчаків. Батьки Кості жили в сусідньому під’їзді і мало звертали, де їх син.
З часом Світлана полюбила Костика, бо бачила, як сильно він любить її сина.
Дякувала Богу за те, що він подарував її синові такого друга. Це справді була велика рідкість.
На чотирнадцять років Саша таки випросив у неї доволі дорогий спортивний велосипед і Світлана довго відкладала, але таки купила. Й досі думає, якби не купила, то й не було тієї аварії.
Що відбувалося далі в лікарні вона мало пам’ятає. Лікарі просили врятувати життя іншим пацієнтам і вона погодилася.
Вона не знає скільки пройшло часу, як вона сиділа в квартирі, може день, а може й місяць. Вона сиділа перед світлиною сина і не розуміла за що так з нею сталося.
Раптом місяць засвітив просто на портрет сина, що не стало видно рис, тому вона пішла до вікна аби затулити штору. Її погляд впав на майданчик, де так любив сидіти її син і там вона побачила фігуру.
Точно, вона ж має Костика, Сашко точно б не хотів аби той жив на вулиці.
– Костя, ходи додому, – вийшла вона по нього на вулицю.
– Ви не сердитеся на мене?
– Ні, ти ні в чому не винен.
Плечі підлітка затряслися і вона його обійняла, вона бачила, що ці сльози приносять йому полегкість.
Костя дуже старався стати для неї хорошим сином, а вона розуміла, що він її єдиний сенс в житті.
Вона допомогла йому поступити, платила за навчання, тішилася його успіхам і мріяла, як він знайде собі гарну дівчину, може, у неї навіть будуть онуки.
Але одного дня Костя прийшов до неї дуже таємничий.
– Що сталося?, – спитала вона прямо, бо давно не любила сюрпризи.
– Нічого, я хотів вас познайомити зі своєю дівчиною.
– О, то це чудово.
Ввечері вона приготувалася до відвідин, навіть, причепурилася. Спочатку в квартиру зайшов Костя, дуже схвильований, а за ним дівчина, теж вся розпашіла, але ж то не дивно, бо сама Світлана дуже хвилювалася і не розуміла чому.
– Вітаю, проходьте, ти вже мені сподобалася, я вже й обійняти тебе хочу.
– І я вас, – зізналася дівчина.
Світлана була така радісна, вона сміялася, розказувала всі смішні історії з Костиком, давно їй не було так легко. Їй не хотілося їх відпускати.
– Костя, я не хочу аби ви йшли. Ви не подумайте, що я так вже наполягаю на онуках. Не знаю, що й відбувається…
– Мамо, просто в Олі серце Саші…
Так Світлана зустріла свою доньку, далі побачила й онуків, так само виглядала їх у дворі та кликала їсти. Як добре, що багато років тому, вона не пошкодувала їжі для свого сина.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
