Той день почався невдало і так само успішно й продовжувався. Якби мій чоловік дізнався, що я зробила, то би ніколи такого не схвалив, але від того вчинку мені було приємно кілька днів, це точно, та й тепер, коли згадую про це, то на душі і мене тепліє.
Ми з чоловіком займаємося виготовленням посуду, він ліпить, а я розписую. Познайомилися в училищі, вчилися на прикладному мистецтві і так між нами спалахнуло кохання. Думали, що будемо працювати по спеціальності, але офіційна робота не давала змоги забезпечувати родину і дітей.
Тому й наважилися пуститися в такий бізнес. Особливо нам щастить перед великими святами, коли традиційний посуд прагнуть придбати, як не на власний стіл, то на подарунок.
Ми їздимо по різних містах в звичайні суботи чи неділі, може бути ще прибуток на дні міста чи села.
Але зараз стає все важче продати товар, тому що ринок заполонило багато дешевого і не дуже якісного посуду. А от на авторський розпис і стиль, то дуже мало покупців, бо ще й ціна відповідна.
Єдине мене тішить, що хоч діти вже вчаться і далі буде легше.
Так от, то був день, коли ми не продали нічого, витратилися на бензин, на їжу, втомилися стояти і посміхатися за цілий день, чути, як це все дорого. Вже й бурчати почали один на одного, бо я готова розписувати і чужий посуд, але чоловік хоче аби все було якісне і своє.
– Я за це відповідаю своїй ім’ям, – каже.
– А я їсти хочу, – кажу я і тут починається.
Тарас пішов мені купити поїсти зі словами, що він вже мене нагодує, а я не мала сили з місця зрушити, просто хотіла додому і гарячого чаю.
І саме в цей момент до прилавку підійшла бабуся доволі просто одягнена, хустка і торбинка полотняна. Почала брати в руки кухлики і тарелі, і усміхатися:
– Боже, яка краса, у мене колись був такий візерунок на тарілці. А скільки ця краса коштує?
І вона так захоплено на мене глянула, але я від того погляду аж стерпла. Дивовижно, що жінку я бачу вперше в житті, але от погляд, такий був у моєї мами: закоханий в усе навколо, прив’язаний до землі, до тварин, до праці.
Мама ніяк не хотіла поїхати з нами до міста, коли вже була старенька:
– Що я там забула? Там нема на що дивитися.
– Ба, та ми вам інтернет підключимо, то будете дивитися на цілий світ!, – казали діти.
– Що мені світ? Мені тут все любе, – махала вона рукою.
Їй подобалася і її чорна від дощу лавка біля горіха, і рипуче колесо колодязя, і покрита мохом хата, кожну курку вона називала на ім’я, як і півня.
І я тоді зрозуміла, що забрати її в місто, то забрати у неї все, що вона любить.
Хоч спогадами я була далеко, але питання жінки мене привело до тями.
– Тисяча п’ятсот гривень набір.
– Ого, це мені не по кишені, – сумно поставила вона на місце тарілку.
Вона ще постояла і помилувалася нашими виробами і пішла, кинувши на мене останній погляд, наче в мами.
– Зачекайте, – вихопилося в мене, – Візьміть, що вам сподобалося. Ви мене дуже потішите.
– Та що ви, я не можу взяти, це ж таке все коштовне.
– Я прошу вас, ви зробите мені приємність, – я була готова віддати весь товар, лиш би побачити ще раз радість в її очах, як у мами.
Пані вибрала одну тарілку і щасливо пішла геть, дуже мені дякуючи. А мені на душі стало так тепло, хоч виріб був теж доволі коштовний.
Коли чоловік вернувся, то думав, що знову побачить моє невдоволене обличчя, але я його обійняла.
– Я буду розписувати тільки твій посуд, він дарує людям тепло.
Чоловік теж мене міцно обійняв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
