Ірина Василівна сиділа біля вікна й дивилася на вулицю. На підвіконні стояла наполовину порожня чашка з чаєм, який уже встиг повністю охолонути. Настільна лампа вихоплювала з темряви край письмового столу, заваленого зошитами учнів п’ятого класу. Треба було перевіряти домашні завдання з англійської мови, але вона не могла змусити себе взяти ручку. Вже чотири роки її життя минало в цьому одноманітному ритмі: уроки, перевірка робіт, короткі прогулянки до місцевого магазину та назад.
Їй було сорок років. Цей вік здавався їй якоюсь дивною межею, за якою не було ні чітких планів, ні особливих сподівань.
Переїзд сюди, у невелике містечко на заході країни, став результатом раптового рішення. Після всього, що сталося в її рідному місті, вона просто зібрала кілька валіз, зачинила велику квартиру в центрі й поїхала, куди бачили очі. Тут її ніхто не знав. Перші місяці сусіди приглядалися до неї з цікавістю, намагалися розпитати, звідки вона і чому живе сама, але Ірина Василівна відповідала коротко й стримано, тому з часом від неї відчепилися, вважаючи просто замкнутою міською фіфою.
Вона підвелася, підійшла до плити й поставила чайник на вогонь. Минуло чотири роки, а вона досі не звикла до тиші цього будинку. У великому місті за вікнами завжди щось гуділо — машини, сирени, голоси перехожих. Тут же після дев’ятої вечора вулиці ставали порожніми, лише зрідка десь гавкали собаки або чувся скрип воріт. Ця відсутність зовнішнього шуму змушувала її постійно повертатися до власних думок, які вона намагалася заглушити роботою в школі. Вчителів англійської в місцевій школі не вистачало, тому директорка з радістю взяла її на повну ставку, навіть не надто розпитуючи про причини зміни місця проживання.
Чайник на плиті свиснув. Ірина Василівна вимкнула газ, долила воду в чашку й сіла назад за стіл. Найтепліші спогади, які ще залишалися в її голові, були пов’язані з сином Максимом. Він був підлітком, коли його не стало. Тоді все її звичне життя розвалилося за кілька тижнів. Чоловік, Сергій, з яким вони прожили разом майже п’ятнадцять років, не зміг витримати цієї спільної втрати. Замість того, щоб підтримати одне одного, вони почали віддалятися. Невдовзі Ірина дізналася, що в Сергія з’явилися інші стосунки — з молодішою жінкою, яка працювала в його компанії на посаді помічниці.
Коли Сергій розповів їй про це, Ірина не влаштовувала сцен. Вона відчувала таку глибоку втому, що на суперечки просто не було сил. Вони розлучилися швидко й спокійно, без судових тяганин та взаємних звинувачень. Сергій залишив їй нерухомість і значну суму на рахунку, заявивши, що хоче забезпечити її майбутнє. Вони майже не спілкувалися після того, окрім двох днів на рік. Вони зустрічалися на міському цвинтарі біля могили Максима — у день його народження та в день, коли його не стало. Ці зустрічі тривали не більше пів години. Вони стояли поруч, обмінювалися кількома загальними фразами про погоду чи здоров’я, після чого Сергій сідав у своє авто й повертався до нової родини, а Ірина йшла на вокзал, щоб сісти на потяг до свого маленького містечка.
Цієї ночі Ірина Василівна довго не могла заснути. Вона кілька разів перевертала подушку, намагаючись знайти зручне положення, але в голові крутилися уривки старих розмов і шкільних уроків. Коли під ранок їй нарешті вдалося заснути, їй наснився Максим. Він стояв посеред шкільного стадіону, тримаючи в руках футбольний м’яч, і щось голосно кричав, махаючи рукою. Ірина намагалася підійти ближче, але ноги здавалися важкими, наче налиті свинцем. Вона прокинулася від власного різкого руху, важко дихаючи. Годинник на стіні показував п’яту ранку.
Вона зрозуміла, що більше не засне. До початку уроків залишалося ще кілька годин, але залишатися в чотирьох стінах було важко. Ірина одяглася, взяла сумку й вийшла на вулицю. Дорогою до школи вона пройшла повз невелику дерев’яну церкву, яка стояла на роздоріжжі. Там зазвичай було тихо й малолюдно. Літній священник, який якраз відчиняв важкі дерев’яні двері, помітив її і звично кивнув головою на знак вітання. Ірина кивнула у відповідь і зайшла всередину. Вона купила одну свічку, поставила її біля ікони й кілька хвилин просто дивилася на вогонь, намагаючись заспокоїти думки після нічного сну. У церкві пахло воском і старою деревиною. Цей короткий зупинок дав їй змогу трохи зібратися з думками перед робочим днем.
У школі все йшло за звичним розкладом. П’ятий клас шумно обговорював майбутні літні канікули, які мали розпочатися вже за тиждень. Ірина Василівна намагалася тримати увагу дітей, пояснюючи правила вживання теперішнього тривалого часу, але думками вона була далеко. Вона твердо вирішила, що на вихідних поїде до сина, не дарма він її кликав. Сон не виходив у неї з голови, і вона відчувала необхідність відвідати могилу сина.
У п’ятницю ввечері, одразу після завершення останнього уроку, вона поїхала на вокзал. Дорога потягом зайняла близько чотирьох годин. Велика квартира зустріла її зачиненими вікнами та товстим шаром пилу на меблях. Ірина не стала розбирати речі, лише відкрила кватирку, щоб провітрити кімнату, і лягла на диван у вітальні. Тут усе нагадувало про минуле: фотографії у рамках на полицях, книги, які колись читав Максим, його стара куртка, що досі висіла в шафі у передпокої. Вона відчувала, як це місто знову насувається на неї своїми масштабами та спогадами.
Наступного ранку Ірина Василівна зайшла до магазину спорттоварів і купила новий футбольний м’яч. Максим дуже любив футбол, і кожен її прихід на цвинтар супроводжувався такою покупкою. Вона знала, що за кілька днів м’яч обов’язково зникне — його або заберуть місцеві підлітки, або працівники цвинтаря під час прибирання, але це вже стало її особистою традицією. Потім вона купила букет білих хризантем біля входу на територію кладовища.
День був сонячним, але не спекотним. Ірина йшла довгою центральною алеєю, повертаючи праворуч біля старого сектору. Біля могили сина вона провела близько години: прибрала сухе листя, поклала квіти й поклала м’яч біля підніжжя плити. Вона сиділа на металевій лавці, дивлячись на портрет сина, який посміхався з овальної фотографії.
Зібравшись іти назад, вона помітила, що на сусідній алеї, всього за кілька метрів від неї, стоять дві дівчинки. Старшій на вигляд було близько дванадцяти років, молодшій — не більше семи. Обидві були вдягнені в темні прості куртки. Старша дівчинка тримала молодшу за руку й хусточкою витирала їй обличчя від сліз. Вони стояли біля свіжого насипу, на якому лежало кілька зів’ялих вінків.
Ірина Василівна спочатку хотіла пройти повз, не бажаючи порушувати чуже горе, але щось у фігурі старшої дівчинки здалося їй знайомим. Вона підійшла ближче й подивилася на табличку з іменем на дерев’яному хресті. На ній було написано: «Марта Петрівна Ковальчук».
Ірина зупинилася як укопана. Марта була її однокласницею, з якою вони сиділи за однією партою до дев’ятого класу.
Вони не були близькими подругами після школи, але Ірина знала основні події з її життя. Марта свого часу здобула освіту, працювала в магазині, потім у неї на світ з’явилася перша донька, а за кілька років — друга. Чоловіка в неї не було, вона виховувала дітей сама, разом зі своєю літньою матір’ю.
— Дівчата, добрий день, — тихо сказала Ірина, підходячи ближче.
Старша дівчинка здригнулася й повернула голову. У неї були такі ж сірі очі, як і в Марти.
— Добрий день, — відповіла вона несміливо, сильніше притискаючи до себе молодшу сестру.
— Я знала вашу маму, — сказала Ірина. — Ми разом вчилися в школі. Я Ірина. А вас як звати?
— Оксана, — відповіла старша. — А це Люда.
— Що сталося з Мартою? — запитала Ірина, дивлячись на свіжу землю.
— Мама дуже довго хворіла, — Оксана опустила очі й почала носком черевика колупати суху траву на узбіччі доріжки.
— Тиждень тому її не стало.
— А бабуся Тетяна де? — згадала Ірина матір своєї однокласниці.
— Бабуся в лікарні, — втрутилася в розмову молодша, Люда, шмигаючи носом. — У неї серце заболіло після того, як маму забрали. Її відвезли на швидкій, і нам не дозволяють туди ходити.
Оксана суворо подивилася на сестру, змушуючи її замовкнути, а потім повернулася до Ірини:
— Бабуся в міській лікарні, у третьому корпусі. Тітка Надія каже, що треба чекати, поки лікарі дозволять побачення. А зараз тітка Надія приходить до нас ночувати, бо ми самі боїмося в квартирі.
Ірина Василівна подивилася на годинник. Була вже перша година дня. Дівчатка виглядали втомленими й блідими.
— Ви давно тут стоїте? — запитала вона.
— Зранку, — відповіла Оксана. — Тітка Надія пішла на ринок, а ми сказали, що посидимо у дворі, але прийшли сюди. Нам недалеко пішки.
— Давайте зробимо так, — Ірина зробила крок назустріч дівчаткам. — Зараз ми поїдемо до мене, я приготую обід, ви поїсте. Потім ми зателефонуємо вашій сусідці, попередимо її, і разом поїдемо в лікарню дізнатися, як почувається ваша бабуся. Я добре знаю Тетяну Олексіївну, вона мене пам’ятає.
Дівчатка переглянулися. Оксана спочатку вагалася, але молодша Люда знову шмигнула носом і кивнула.
— Добре, — погодилася старша. — Тільки нам треба телефон тітки Надії дати, щоб вона не шукала.
Дорогою до квартири вони зайшли в гастроном. Ірина купила хліба, молока, куряче філе та трохи овочів. Удома вона швидко приготувала простий суп і зробила бутерброди. Дівчатка сіли за стіл у великій кухні. Вони їли мовчки, зрідка перезираючись. Ірина дивилася на них і ловила себе на думці, що ця квартира вперше за чотири роки перестала здаватися їй абсолютно мертвою. Поява двох дітей змінила атмосферу, розбавивши важку тишу звуками кухонного посуду та тихим шепотом.
Після обіду Ірина Василівна знайшла в записнику телефон сусідки Надії — Оксана продиктувала номер.
— Алло, Надіє? Добрий день. Мене звати Ірина, я однокласниця Марти Ковальчук, — представилася вона, коли в слухавці почувся втомлений жіночий голос.
— Ой, добрий день. А де дівчата? Я прийшла з ринку, а їх немає вдома. Сусіди кажуть, бачили, як вони в бік цвинтаря йшли, — стурбувалася жінка.
— Вони зі мною, не хвилюйтеся. Я зустріла їх там. Зараз вони в мене вдома, пообідали. Ми збираємося їхати в міську лікарню до Тетяни Олексіївни. Ви не проти, якщо вони залишаться зі мною до вечора?
— Господи, та я тільки рада буду, — зітхнула в слухавку сусідка. — У мене ж своя родина, онуки приїхали, я розриваюся між ними й цими бідними сиротами. Ви підіть, підіть до Тетяни. Там усе погано, якщо чесно. Лікарі мені нічого не кажуть, бо я чужа людина, а близьких родичів у них більше немає.
— Я зрозуміла. Я зателефоную вам пізніше, — сказала Ірина й поклала слухавку.
У міській лікарні було шумно й пахло хлоркою. Вони піднялися на третій поверх кардіологічного відділення. Дівчаток залишили на лавці в коридорі, а Ірина Василівна пішла до кабінету завідувача відділення.
Лікар, чоловік середнього віку в білому халаті, вислухав Ірину й переглянув медичну картку Тетяни Ковальчук.
— Ви ким їй доводитеся? — запитав він, зсуваючи окуляри на ніс.
— Я близька знайома родини. Донька Тетяни Олексіївни померла тиждень тому, дівчатка зараз залишилися самі з сусідкою. Мені потрібно знати реальний стан речей.
Лікар зітхнув, закрив папку й поклав її на край столу.
— Стан стабільно важкий. Вік, розумієте самі. Ми робимо все можливе, забезпечуємо догляд, але покращення чекати не варто. Прогнози невтішні, рахунок йде якщо не на дні, то на тижні.
— До неї можна зайти? — тихо запитала Ірина.
— На пару хвилин, не більше. Тільки не хвилюйте її, говоріть спокійно.
Ірина вийшла в коридор, підійшла до дівчаток і сказала Оксані посидіти з Людою, а сама попрямувала до палати № 12.
Тетяна Олексіївна лежала на ліжку біля вікна. Вона дуже схудла, шкіра здавалася прозорою, а волосся було повністю сивим. Почувши рипіння дверей, вона повільно повернула голову.
— Тетяно Олексіївно, здрастуйте. Це я, Ірина, однокласниця Марти. Пам’ятаєте мене? — Ірина підійшла ближче й сіла на стілець поруч із ліжком.
Літня жінка кілька секунд дивилася на неї, ніби намагаючись згадати, а потім її губи здригнулися.
— Ірочка… Пам’ятаю, звісно. Марта про тебе згадувала, казала, що ти поїхала кудись. Як дівчата? Вони з Надією? Надія хороша, але в неї своїх клопотів повно…
— Дівчатка зі мною, — Ірина взяла її холодну, суху руку. — Вони ситі, зараз чекають у коридорі. Все гаразд, не хвилюйтеся про них. Я буду поруч, скільки потрібно.
— Дякую тобі, — з очей жінки покотилися сльози, які вона не мала сил витерти. — Я знаю, що не вийду звідси. Мені Марта сниться щоночі, кличе. Мені за малих страшно. Оксані дванадцять, Людочці сім… Куди їм? У дитячий будинок?
Ірина Василівна мовчала кілька секунд. Вона дивилася на цю жінку, потім згадала свій сон, стадіон і сина Максима, який теж її кудись кликав. Вона раптом чітко зрозуміла, чому опинилася тут саме в цей день і в цей час.
— Вони не підуть у дитячий будинок, Тетяно Олексіївно. Я обіцяю вам, що подбаю про них. Відпочивайте.
Вона вийшла з палати, зачинила двері й притулилася до стіни. Серце калатало так сильно, що дихати було важко. Вона підійшла до дівчаток, які дивилися на неї з надією.
— Ну що, ходімо додому, — сказала Ірина, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Бабусі зараз треба спати, лікарі проводять процедури. Ми прийдемо завтра.
Увечері, коли Оксана та Люда вляглися спати в колишній кімнаті Максима (Ірина застелила їм нову білизну й знайшла кілька старих м’яких іграшок, які зберігалися в шафі), вона сіла в крісло у вітальні й дістала мобільний телефон. Вона довго дивилася на екран, гортаючи контакти, поки не зупинилася на імені «Сергій».
Вона не телефонувала йому сама вже чотири роки. Зазвичай він набирав її номер перед пам’ятними датами або на Новий рік. Ірина натиснула кнопку виклику. Гудки йшли довго, вона вже думала, що він не підніме слухавку, але нарешті почувся знайомий голос.
— Ірино? Щось сталося? — у його голосі відчувалося явне здивування й легка тривога.
— Привіт, Сергію. Вибач, що пізно. Мені потрібна твоя допомога.
— Що таке? Здоров’я? Гроші потрібні? — швидко запитав він.
— Ні, зі здоров’ям усе гаразд. Мені потрібна юридична допомога, і, можливо, твої зв’язки. Я хочу удочерити двох дівчаток. Організаційні питання, документи, органи опіки — ти знаєш, як це робиться швидко й правильно. У тебе є знайомі адвокати.
У слухавці повисла довга тиша. Було чути лише, як Сергій важко дихає на тому кінці дроту.
— Яких дівчаток, Іро? Ти про що взагалі? Де ти їх узяла? — нарешті вимовив він.
— Це діти моєї однокласниці. Мати померла, бабуся в лікарні у критичному стані. Родичів немає. Я забираю їх собі. Мені потрібна твоя допомога з документами, щоб усе оформити без затримок. Ти допоможеш?
Сергій зітхнув. Його голос став м’якшим, зникла перша напруга.
— Добре. Я завтра вранці зателефоную нашому сімейному юристу, він спеціалізується на сімейному праві. Я дам йому твій номер, він зв’яжеться з тобою і скаже, які довідки потрібно збирати. Якщо треба буде кудись під’їхати або фінансово врегулювати питання — я підключуся. Ти впевнена?
— Впевнена, — коротко відповіла Ірина. — Дякую. На добраніч.
— На добраніч, Іро. Тримайся.
Вона поклала телефон на стіл. Попереду було багато паперової тяганини, суди, збір характеристик та довідок про доходи. Але тепер у неї з’явилася чітка мета, якої не було всі ці чотири роки.
Наступного тижня Тетяни Олексіївни не стало. Ірина Василівна взяла на себе всі турботи, пов’язані з організацією процесу. Сусідка Надія допомагала, чим могла, постійно дякуючи Ірині за те, що діти не залишилися на вулиці. Юрист, якого направив Сергій, виявився досвідченим фахівцем. Він швидко підготував перші документи для отримання тимчасової опіки, що дозволило Ірині законно перебувати з дітьми.
Через два тижні Ірина прийняла рішення, що їм усім потрібно поїхати в те маленьке містечко, де вона працювала.
Велике місто з його шумом і важкими спогадами зараз не сприяло тому, щоб діти прийшли до тями після втрати. Крім того, Ірині потрібно було офіційно звільнитися з роботи в школі, забрати свої речі й вирішити щось з домом.
Вона планувала повернутися сюди пізніше, коли документи про удочеріння будуть повністю готові, а діти звикнуть до неї.
Вони приїхали потягом пообіді. Погода була дощовою, небо затягнуло сірими хмарами, і дрібні краплі стукали по даху вокзалу. Ірина взяла таксі, і вони поїхали до її будинку з ганком.
Дівчатка з цікавістю розглядали маленькі вулички, невисокі будинки й велику кількість зелені навколо. Після мегаполісу це місце здавалося їм зовсім іншим світом.
— Ого, який маленький автобус, — тихо сказала Люда, показуючи пальцем на місцеву маршрутку, що проїжджала повз.
— Тут усе близько, можна пішки ходити, — відповіла Ірина, повертаючись до неї з переднього сидіння.
Коли вони приїхали, Ірина відчинила хвіртку й провела дівчаток до хати. Всередині було трохи прохолодно, бо будинок стояв зачиненим два тижні. Вона одразу увімкнула опалення, поставила великий чайник на плиту й дістала з шафи печиво, яке залишалося з минулого разу.
— Роздягайтеся, проходьте в кімнату, — сказала вона. — Зараз чай гарячий буде.
Оксана допомогла сестрі зняти куртку й акуратно поставила її черевики біля дверей. Вони сіли на диван у вітальні, роззираючись по сторонах. На стіні висіла невелика картина з місцевим пейзажем, на полиці стояли книги англійською мовою.
Ірина налила чай у великі горнятка й принесла у вітальню.
— Я завтра піду в школу, мені треба написати заяву про звільнення, — повідомила вона дівчаткам, сідаючи на стілець навпроти. — Ми побудемо тут кілька днів, поки я закрию всі справи. Потім повернемося у велику квартиру. Там у вас буде своя кімната, запишемося до нової школи, з вересня підете вчитися. Оксано, ти в який клас переходиш?
— У сьомий, — тихо відповіла дівчинка, тримаючи гарячу чашку обома руками.
— А я в перший піду! — з гордістю заявила Люда, обмакуючи печиво в чай.
— От і добре, — посміхнулася Ірина. — Купимо тобі новий портфель, зошити. Оксані виберемо те, що їй подобається.
Наступного дня Ірина Василівна пішла до школи. Директорка вислухала її історію зі звільненням з розумінням, хоча й шкодувала, що втрачає хорошого спеціаліста.
— Ірино Василівно, якщо вирішите повернутися — ми завжди раді. Таких вчителів зараз важко знайти, — сказала вона, підписуючи заяву.
— Дякую, але мені потрібно бути там. Дітям потрібна школа, лікарі, та й документи вимагають моєї постійної присутності за місцем реєстрації, — відповіла Ірина, забираючи свій екземпляр.
Після школи вона вирішила зайти до старої дерев’яної церкви, яка за ці чотири роки стала для неї місцем, де можна було просто помовчати й зібратися з думками. Вона відчинила важкі двері й увійшла всередину.
Священник якраз розмовляв із кимось біля входу, але побачивши Ірину, завершив розмову й підійшов до неї.
— Доброго дня, Ірино, — сказав він своїм спокійним, низьким голосом. — Давно вас не було видно. Сусіди казали, що ви поїхали.
— Доброго дня, отче. Я приїхала на кілька днів, щоб розрахуватися з роботи й забрати речі. Я повертаюся назад у місто.
Він уважно подивився на неї своїми світлими очима, помітивши зміни в її обличчі — зникла та постійна напруга й відчуженість, які супроводжували її всі ці роки.
— Виглядаєте краще. Знайшли те, що шукали?
— Я взяла під опіку двох дівчаток, сиріт, — просто відповіла Ірина. — Однокласниця померла, дітей не було кому забрати. Тепер ми будемо жити разом.
Священник посміхнувся, його зморшки навколо очей стали глибшими.
— Це добре діло. Важке, але правильне. Нехай Бог помагає вам у цьому. Будете проїздом — заходьте, не забувайте наше містечко.
— Зайду обов’язково. Я хату не продаю, сусіди наглядатимуть. Можливо, влітку будемо приїжджати на канікули, тут повітря чисте й тихо.
Вони попрощалися. Ірина вийшла на ганок церкви. Дощ уже вщух, з-за хмар почало пробиватися вечірнє сонце, відбиваючись у калюжах на старій австрійській бруківці. Вона йшла повільно, слухаючи цокіт своїх підборів по каменю, і вперше за довгий час відчувала, що цей звук не здається їй самотнім.
Удома дівчатка вже чекали на неї. Вони знайшли на кухні настільну гру, яку Ірина колись купила для занять з учнями, і намагалися розібратися в правилах.
— Ірино Василівно, а тут як треба ходити? — запитала Оксана, показуючи на зелені картки з англійськими словами.
— Давайте я вам покажу, — Ірина зняла плащ, вимила руки й сіла поруч із ними на килимі у вітальні. — Ось дивіться, тут написано слово, треба назвати його переклад. Якщо називаєш правильно — робиш два кроки вперед. Люда, давай з тобою почнемо з найпростіших. Як буде «кішка»?
— Кет! — голосно вигукнула молодша й пересунула свою фішку на дві клітинки вперед.
Вони грали більше години. Потім Ірина приготувала вечерю — картопляне пюре з котлетами, які вона купила в місцевій кулінарії. Вечір минув за побутовими розмовами про те, які речі треба зібрати в першу чергу, що залишити сусідам, а що забрати з собою в потяг.
Перед сном, коли дівчатка вже вмилися й лягли в ліжка, Ірина зайшла до них кімнату, щоб вимкнути світло.
— На добраніч, дівчата. Завтра зранку збираємо валізи, о першій годині в нас потяг.
— На добраніч, — відповіла Оксана з-під ковдри.
— На добраніч, Ірино Василівно, — пробурмотіла Люда, яка вже засинала, обіймаючи старого ведмедя.
Ірина зачинила двері, пройшла на кухню й сіла біля вікна. На вулиці знову почався дощ, краплі глухо стукали по підвіконню, а десь вдалині почувся перший гуркіт весняної грози. Вона дивилася на темні силуети дерев у садку й думала про те, що завтра її життя остаточно зміниться, повертаючись у старе русло, але вже з зовсім іншим змістом.
