«Вона ж ні на що не жалілася», – сумно перешіптувалися родичі за столом, але я чітко розуміла, що кожен з них сумує не через мене, а через себе.

– Правильно, – голосно сказала мама, снуючи від кухні до вітальні та подаючи страви, – Жінка не має жалітися, жінка має все на собі тягти і як отаке станеться, то не тягнути з родичів гроші, а зрозуміти, що чоловік і так працює та втомлюється, дітям треба дати освіту, треб помогти з усім, одружити треба. А що вона по собі залишить – борги? Яка тоді про неї буде пам’ять у родини? Хтось її згадає добрим словом? А Марусю всі згадають.

Мама сумувала, що тепер прийдеться когось шукати аби її на старості доглянув, бо я її підвела.

– Правильно, – взяв голос і тато, – Така жіноча доля – підтримувати чоловіка та в усьому йому годити, так моя мати жила, жінку я собі таку взяв і донька так жила. Життя таке.

Батько теж жалів, що прийдеться жити з мамою тепер, а він вже давно має око на куму. Та запрошує його до себе, але тепер як він отак зробить? Не могла я якось все зробити так аби всім було добре? Невдячна донька, а він стільки на мене витратив … Чого саме? Батько задумався. Та точно ж – грошей! Він віддавав матері зарплату, а там вже інше його не хвилювало, головне, щоб я швидко прибігала і подавала йому пульт від телевізора чи шукала другу шкарпетку. Звичайно, що він витратився на моє навчання і весілля. Байдуже, що я вчилася на державному і весілля ми з Женею не робили, просто розписалися і все.

– Правильно, – сказала донька, – Не люблю, коли люди на жалість тиснуть, таке враження, що тоді ти не маєш радіти більше ніколи.

Вона шкодувала, що тепер я їй не допомагатиму з грошима, але зате не нидітиму та повчатиму. Вона вже доросла і їй не треба нікого.

– Правильно, – долучився син.

Він тільки це з себе витиснув, бо думав про те, хто тепер йому варитиме їсти, чиститиме одяг і взуття та будитиме в інститут. Невже прийдеться самому все робити?

– Правильно, – завершив нараду мій коханий чоловік Женя, – жінка вона у мене була економна, нічого не скажу і не капризна, за що вам, мамо і тату, дякую. Колись, правда, викинула була фортель і захотіла поїхати на море. Але я їй сказав – літо, то можливість для мене когось підмінити і вилізти вгору, чим тобі дача наша не підходить? А вона потім пішла спати в вітальню. Але пройшло і була мені доброю дружиною.

Чоловік дратувався, що тепер купу клопоту впаде на його плечі, бо прийдеться шукати нову дружину, а таку як я тепер рідко зустрінеш, всі чогось хочуть аби чоловік теж до домашніх справ долучався, жінці допомагав, цінував і догоджав. Де таке видано, коли все має бути якраз навпаки!

І раптом задзвонив будильник. Я прокинулася вся похолола від такого сну. Мене й справді дещо турбувало і вже досить це відкладати. На годиннику була шоста ранку і я заварила собі кави. Завжди п’ю її майже холодну, бо там сніданок роблю, там треба швидше в ванну піти, щоб нікому не заважати, там все подати та принести сину і чоловіку, і отак кава й холоне.

А надворі сонце вже встало, небо таке прозоре, пташки співають, прохолода… Я нічого всього вже роки не помічаю… роки…

На обстеження пішло трохи часу і виявилося, що все добре, просто треба тепер слідкувати за собою. Зібрала валізу і поїхала в Італію.

Так і уявляла, як всі зібралися за столом, мама снує з кухні до вітальні, все подає та приносить, в усіх геть невдоволені лиця і у кожного зі своєї причини.

– Що ж з нею сталося, вона інколи нічого не говорила…

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page