Я сиділа на зустрічі випускників і молилася аби до мене не дійшла черга розповісти, яка пройшло моє життя за ці двадцять п’ять років, чого досягла, що придбала, чи збудувала хату, купила машину і наскільки успішні мої діти.
Цей екзамен я точно здаю на слабеньку трієчку, бо з чоловіком я розійшлася, якось не склалося у нас міцної родини. Він відчував, що я даюся любити, але не люблю його так, як він мене і скоро на стороні він собі знайшов жінку, яка любила його більше, ніж я. Я аж зітхнула з полегкістю, чесно.
Діти вже були великі, Толик їм забезпечував все, що вони хотіли, бо дітей ми любили обоє дуже сильно, тому й якось між нами все лишилося по-дружньому.
Квартиру він залишив мені, сказав, що діти зі мною, то й мають жити в комфорті, а він пішов до тієї жінки і вже разом збирали на квартиру. Далі у них і дитинка знайшлася і я була навіть на хрестинах, бачила, як чоловік розцвів, і навіть була вдячна Юлі за це, бо ж він не чужа мені людина.
Ні статків, ні машини я не мала.
Діти у мене найкращі для мого серця, але ні успіхів в спорті чи навчанні не мають. Просто займаються тим, що люблять і виглядають щасливими, принаймні, я це так бачу.
На цю зустріч йти не думала, але якось так все в житті стало одноманітно, що вирішила хоч щось світле зі школи згадати.
Та й що лукавити – думала там буде Діма…
Діму я любила чи не з першого класу, такі сині очі обрамлені густими віями так само дивилися на мене з любов’ю.
Він зустрічав мене біля під’їзду, щоб йти в школу і так само проводжав зі школи чи гуртка, нас дражнили женихом і нареченою, але нам було все одно, бо ми ще не розуміли що це таке. вже в старших класах я малювала серденько навпроти його імені і уявляла як іду з ним під вінець.
Але тут сталася Інна…
Перша красуня класу гуляла з дорослими хлопцями і навіть один підвозив її на машині. Вона була крутою, як тоді казали і Інна цим несказанно пишалася.
Чому вона до Діми вчепилася – я не знаю. Але з початку підійшла до мене і каже:
– То ти з ним гуляєш?
– Ні, ми просто друзі, – пробелькотіла я, червоніючи.
– Друзі? Тоді ти не будеш проти, якщо я візьму його собі, вже дуже він милий…
Я не знала чи його попередити, чи сказати, що я його люблю, чи що…
То був в когось день народження і я відкрила двері в ванну, а звідти виходить Інна вся така задоволено-пихата, а Дмитро поспіхом застібає одяг…
Більше я до нього не говорила, а він не виправдовувався. Я поступила далеко, а він теж…
І ось через багато років я чую від Інни, що у них нічого не було.
– Я до нього і так, і сяк, а він аж впрів, але тримається. Довелося всім розказати, що я його підкорила, щоб тримати марку. От я колись була, – сміялася вона.
Я не знала, що й сказати, як на це відреагувати, адже я так його й не забула. Навіть заміж вийшла аби було, щоб мама з татом не говорили вкотре про самотню старість. Звідки вони могли знати, що навіть поруч з кимось можна відчувати себе одинокою, неприйнятою, чужою.
Я вийшла на вулицю і до мене підійшла наша староста.
– Слухай, я тут номер маю Діми, він не хотів приходити, думаю, що через тебе, але ти подзвони…
Я подзвонила і аж розплакалася від його: «Я радий, що ти подзвонила». Може у нас і вийде, бо скільки можна відкладати життя?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота