Вона зізналася якось так сміючись і гордуючи, мовляв, яка я була в молодості самозакохана, то вже пробач мені цю мою слабкість. А я аж дихати не могла, в очах потемніло, виявляється, он що, а я через неї своє життя отак коту під хвіст і пустила

Я сиділа на зустрічі випускників і молилася аби до мене не дійшла черга розповісти, яка пройшло моє життя за ці двадцять п’ять років, чого досягла, що придбала, чи збудувала хату, купила машину і наскільки успішні мої діти.

Цей екзамен я точно здаю на слабеньку трієчку, бо з чоловіком я розійшлася, якось не склалося у нас міцної родини. Він відчував, що я даюся любити, але не люблю його так, як він мене і скоро на стороні він собі знайшов жінку, яка любила його більше, ніж я. Я аж зітхнула з полегкістю, чесно.

Діти вже були великі, Толик їм забезпечував все, що вони хотіли, бо дітей ми любили обоє дуже сильно, тому й якось між нами все лишилося по-дружньому.

Квартиру він залишив мені, сказав, що діти зі мною, то й мають жити в комфорті, а він пішов до тієї жінки і вже разом збирали на квартиру. Далі у них і дитинка знайшлася і я була навіть на хрестинах, бачила, як чоловік розцвів, і навіть була вдячна Юлі за це, бо ж він не чужа мені людина.

Ні статків, ні машини я не мала.

Діти у мене найкращі для мого серця, але ні успіхів в спорті чи навчанні не мають. Просто займаються тим, що люблять і виглядають щасливими, принаймні, я це так бачу.

На цю зустріч йти не думала, але якось так все в житті стало одноманітно, що вирішила хоч щось світле зі школи згадати.

Та й що лукавити – думала там буде Діма…

Діму я любила чи не з першого класу, такі сині очі обрамлені густими віями так само дивилися на мене з любов’ю.

Він зустрічав мене біля під’їзду, щоб йти в школу і так само проводжав зі школи чи гуртка, нас дражнили женихом і нареченою, але нам було все одно, бо ми ще не розуміли що це таке. вже в старших класах я малювала серденько навпроти його імені і уявляла як іду з ним під вінець.

Але тут сталася Інна…

Перша красуня класу гуляла з дорослими хлопцями і навіть один підвозив її на машині. Вона була крутою, як тоді казали і Інна цим несказанно пишалася.

Чому вона до Діми вчепилася – я не знаю. Але з початку підійшла до мене і каже:

– То ти з ним гуляєш?

– Ні, ми просто друзі, – пробелькотіла я, червоніючи.

– Друзі? Тоді ти не будеш проти, якщо я візьму його собі, вже дуже він милий…

Я не знала чи його попередити, чи сказати, що я його люблю, чи що…

То був в когось день народження і я відкрила двері в ванну, а звідти виходить Інна вся така задоволено-пихата, а Дмитро поспіхом застібає одяг…

Більше я до нього не говорила, а він не виправдовувався. Я поступила далеко, а він теж…

І ось через багато років я чую від Інни, що у них нічого не було.

– Я до нього і так, і сяк, а він аж впрів, але тримається. Довелося всім розказати, що я його підкорила, щоб тримати марку. От я колись була, – сміялася вона.

Я не знала, що й сказати, як на це відреагувати, адже я так його й не забула. Навіть заміж вийшла аби було, щоб мама з татом не говорили вкотре про самотню старість. Звідки вони могли знати, що навіть поруч з кимось можна відчувати себе одинокою, неприйнятою, чужою.

Я вийшла на вулицю і до мене підійшла наша староста.

– Слухай, я тут номер маю Діми, він не хотів приходити, думаю, що через тебе, але ти подзвони…

Я подзвонила і аж розплакалася від його: «Я радий, що ти подзвонила». Може у нас і вийде, бо скільки можна відкладати життя?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота