У палаті їх було троє. Марко, молодий чоловік, потрапив сюди прямо з роботи, на робочому місці скрутило так, що самостійно розігнутися вже не зміг, звичні знеболюючі не допомогли.
Біля вікна зліва лежав дядько Петро, після роботи, повертався додому підвипивший, його перестрів натовп юнаків і після зустрічі з ними він потрапив сюди.
Третій чоловік років сорока, потрапив у автопригоду, спочатку лежав в інтенствці, потім перевели до них, в нейрохірургію. Відновлення давалося йому важко. Він все більше мовчав, рідко, коли брав участь у їхніх розмовах.
Четверте ліжко пустувало, в очікуванні свого часу. Воно стояло біля вікна праворуч, рано вранці на нього падало яскраве сонячне світло. В палаті не було передбачено жодних штор, то і охочих, прокидатися від яскравого світла теж не знаходилося.
Всі троє вже давно познайомилися і звикли одне до одного, часто пригощали гостинцями, які передавали їм з дому. Кожен коротко вже знав історію життя свого сусіда.
Цього хлопця привезли до них пізно вночі, прооперували і потім поклали до них. Він впав з другого поверху на будівництві свого ж будинку.
Вранці він все ще спав, сусіди по палаті поглядали в його бік і ділилися плітками, які почули в їдальні і коридорі.
Ближче до обіду він прокинувся і затуманеним поглядом уважно оглянув палату. Через кілька хвилин прийшли дві медсестри і заметушилися навколо нього, що одразу насторожило сусідів. Слідом зайшов лікар і дуже уважно, аж ніби дружелюбно, оглянув і поговорив з ним.
— Привіт, сусіди! Добре тут у вас! — Охопив він всіх поглядом і весело привітався, коли огляд було закінчено. —Давайте знайомитися, мене звати Ярослав.
«І що тут доброго? Дивний якийсь», — У кожного в голові промайнула подібна думка.
Вони по черзі представилися і найстарший запитав, як Славік опинився тут. Той докладно почав розповідати про своє будівництво, як його занесло на дах і куди саме він впав. Розповідав він дуже смішно, супроводжував все такими словечками, через які історія виглядала дуже смішною, вони від душі реготали під кінець, вже витирали сльози, коли Славік розповів, що впав прямо в нещодавно висаджені його дружиною троянди, він зауважив, що такий квітничок вона зробила вперше в житті з особливим трепетом і турботою, і що тепер йому навряд чи варто розраховувати на її милість.
Почувши сміх до палати зайшов лікар, який теж брав участь у порятунку Славіка.
— Уже сміємося, добре, — лікар посміхнувся, його очі по-доброму заблищали, а в голові промайнула думка, що він дуже давно не чув в цих стінах такого сміху. — Але підніматися Вам поки що протипоказано.
Потім у них були стандартні процедури, прийом, перев’язки і крапельниці, після чого Славік заснув і прокинувся тільки на наступний день рано вранці, перші промені сонця зігрівали його обличчя.
— Оце так містечко мені дісталося, — сказав він пошепки сусідові, навпроти. — Я в будинку і спальню спеціально зробив на цю сторону, щоб рано вранці прокидатися від світла. Люблю рано вставати. Буває встанеш зі сходом, візьмеш вудку і на річку, вона недалеко там у нас. І до сніданку повертаєшся, задоволений. Ех, зараз би кави.
Дядько Петро тільки і зміг, що крякнути. Ото чудернацький сусід їм дістався. Все йому подобалося і навіть цим місцем біля вікна він був задоволений.
— Тут хоча б нормально годують? — Запитав він
— Так, дуже навіть пристойно, правда кави не наливають, — вони з розумінням посміхнулися одне одному.
Потім до них в палату забігла молоденька медсестра і швидко залишила пакет на тумбочці Славік, сказала лише, що це від дружини.
Славік простягнув руку і потягнув пакет до себе, трохи піднявся і почав діставати гостинці.
— Ага, а ось і кава, знає мої звички. Пробачила за троянди значить, — посміхнувся він, — печиво, цукерки. Дядьку Петре, ходімо пити каву, несіть свою чашку.
Дядько Петро не відмовляючись від запрошення, взяв чашку і стілець, налив собі і Славікові ароматного напою з термоса. Бадьористий запах заповнив всю палату. Вони сьорбали, кава була ще гарячою, солодкою і з молоком, все як любив Славік.
— Ну диво, а не жінка! — Допиваючи каву, похвалив він свою дружину.
Потім прокинулися інші і їм теж перепав цей ароматний напій. Кожен, сидячи або лежачи на своєму ліжку, сьорбаючи з чашки, насолоджувався моментом, здавалося б така несуттєва дрібниця, а настрій був чудовий з самого ранку.
День пролетів непомітно, навіть їхній мовчазний сусід розговорився і у них бурхливо йшло обговорення різних захоплень одне одного. Все це поєднувалося з різними веселими історіями і з палати часто доносився чоловічий сміх.
Минуло ще кілька днів і у дядька Петра з’явилися покращення, лікар навіть сказав, що якщо так піде й далі, то до кінця тижня він його випише. Марко все більше рухався без сторонньої допомоги і в цілому відчував себе набагато краще, а хлопець після автопригоди вже виписувався через два дні.
— Залишите мене тут одного, — після огляду сказав Славік, — я ж сам з нудьги відкину ласти.
Він уже міг трохи ходити, чому лікарі дуже дивувалися. На ньому справді все гоїлося, як на собаці.
Незабаром всіх з його палати виписалися, і палата швидко заповнилася новими людьми. Хоча вільних палат було кілька, але саме його була повністю укомплектована. Славік і з ними швидко знайшов спільну мову. Такою вже він був людиною, не помічав поганого, а концентрувався тільки на хорошому і доброму.
Після виписки, дядько Петро передав плов, який він готував просто пальчики оближеш і обіцяв пригостити Славу. Славік пригостив своїх нових сусідів, в той вечір в їдальню вони не пішли. А Славік добрим словом згадав про дядька Петра, хороший він чоловік і навіть не забув про свою обіцянку.
Але і його час виписки теж незабаром підійшов, проводжали його всім відділенням, якимось він став рідним, немов промінчик світла він кожному примудрявся подарувати хоч трохи тепла своїм добрим словом або посмішкою.
Довго ще його згадували і навіть сумували за ним, і кожен, хто зіткнувся з ним, хоч трохи, але теж намагався побути Славою, помічаючи хороше і добре навколо, даруючи людям посмішку і трохи тепла.
Фото ілюстративне.
