Щойно ми з моїм чоловіком узаконили наш союз, як тут одразу вирішили, що дуже хочемо мати дітей. Але Господь не відразу прислухався до наших молитов і послав дочку лише через кілька років нашого заміжжя. Нарекли ми нашу лялечку Наталкою.
Так і повелося, що ми давали їй усе тільки найкраще, і всіляко її балували. У неї були найкращі іграшки та вбрання. Ходила на різні додаткові гуртки. Одним словом у неї було все, що тільки могла побажати дівчинка, будучи єдиною дитиною в сім’ї.
Але діти ростуть, і дочка зустріла хлопця, з яким невдовзі стала разом жити, а там і весілля зіграли.
І все в них було добре, правда, не довго. Так вийшло, що Євгенія, так звали чоловіка моєї дочки, скоротили на роботі і він пустився берегу. Наташа ж звикла до хорошого життя в якому вона тільки те й робила, що витрачала зароблені чоловіком гроші на різні там нігті, та вії. І коли чоловік перестав приносити гроші, у неї й думки не з’явилось піти і влаштуватися на роботу. Адже для неї було зовсім невтямки, як можна їй піти працювати в якийсь магазин касиром або ще куди.
Що вдієш, ми як люблячі батьки всіляко їм допомагали і кошти підкидали. Але одного разу ми вирішили що так тривати просто не може більше і припинили їм допомагати. Адже діти наші ще молоді і цілком можуть знайти собі роботу. А то ніби як ми вже й повинні стали допомагати. інколи і дякую не буркне. тільки одне чули “дай”, “мало”.
І ось повідомили ми про своє рішення Наташу і її обранця. вона закусила губу і всім своїм виглядом показала, що білше нас у себе не затримує, адже тепер нам і говорити нема про що. Що ж? Ми пішли і стали чекати чим усе завершиться.
Вони прийшли через кілька днів. ми грішним ділом зраділи. Подумали – донька прийшла вибачитись, або розповісти, що на роботу влаштувалась. Ага! Наївні!
— Мамо, тату, ми допомогти прийшли вам речі зібрати, – ошелешила вона нас з порогу. – Ми порахували, що всім краще буде, якщо цю квартиру в оренду здавати. З таким ремонтом тисяч п’ятнадцять можна буде просити. Так і нам кошти будуть, ну і ви можете там якусь частину собі брати. Іншого виходу з ситуації немає..
Ох! Не знала я що мій Генка такі слова знає. Летіли наші голубочки з нашого дому, добре хоч двері встигли відчинити. Чоловік заборонив мені навіть спілкуватись з ними.
Але доня моя вчора подзвонила. Плаче, просить допомогти хоч трошки, бо вони вже в боргах, як у шовках. Я сказала, що подумаю. Ніч не спала цю, все думала як вчинити. Ніби й не багато їй, усього тисяч вісім десять треба. Але щось спиняє дитині своїй допомогти.
Як же ж бути?
Головна картинка – pexels.
