fbpx
Історії з життя
Вони їхали мовчки, хоч і думали про розлучення, кожен по-своєму. Євген з практичної сторони. Половина майна записана на ній, якби не це, то він би вже давно з нею розлучився

Вікторія поглядає на годинник. Спізнюється. Може секретарка вчасно не нагадала чи був надто зайнятий аби передзвонити. Річниця. Замовляє келих вина і далі поринає в думки, підсвідомо крутить каблучку, ніби вона їй давно муляє. Все їй давно муляє, але нічого не зміниш. Подумати тільки, скляне весілля. А так, ніби вчора вчилися на одному потоці і готувалися до пар в одній бібліотеці. Як же це було давно. Тепер вона не користується нічим спільним з іншими – ні бібліотекою, ні кінотеатром, ні автобусом, хіба чоловіком, на цій думці усміхається своєму сарказму. А вона таки дотепна.

Він завжди запрошував її на каву і це було так по-модному посидіти в кафетерії, поки інші зустрічалися в гуртожитках. Він був крутим хлопцем з багатої сім’ї, а вона дуже красивою дівчиною з амбіціями викладача університету. Знову усміхнулася своїм наївним мріям. За Євгеном була черга з дівчат з усього потоку, а він їй і подобався і ні. Подобалася увага і його залицяння, але поговорити про щось, окрім його персони, вони не могли, не було про що. А тоді стався той недолугий конкурс і все в її житті пішло не так.

Якось в коридорі універу її зустріла профорг факультету:

– Віко, ти можеш мене виручити? Треба дівчину з факультету на конкурс краси. Та не крився, бо ти підходиш. Мені головне аби я дівчину знайшла, а чи ти пройдеш відбір чи ні – то вже не важливо. Побудеш там хвилин п’ять і всім добре?

Вона погодилася. Їй полестила пропозиція, не буде лукавити. Вона пройшла відбір і заодно закохалася в профорга університету. Який він був гарний! А як дивився на неї! Це було кохання з першого погляду. На всі репетиції вона ходила без спізнень, демонструвала ходу і усмішку, і ерудицію виключно для нього. Вона виграла номінацію «Міс усмішка» і його увагу. Денис вручив з букетом свій телефон. Це було неймовірно романтично і інтригуюче – першокурсниця і голова профспілки. Вони зустрічалися в нього, поки не було батьків і це було справді прекрасно. Про Євгена вона й не згадувала. Але роман, як швидко почався, так швидко й скінчився. Виявилося, що секретар профкому по сумісництву дівчина і майбутня дружина Дениса. Це було максимально непоправно. На цій думці вона зареготала – яка ж це була дрібниця, порівняно з тим, що з нею зараз. Але тоді це був кінець світу.

Вона гордо перескочила на Євгена і вже на четвертому курсі вони одружилися. Євген був щасливий, що у нього дівчина міс краси.

Коли батьки молодого купили їм житло і машину, а далі Євген почав сам заробляти, ситуація цінності один одного різко перекосилася в бік Євгена. Вона була лише красива, а він всім іншим. Виявилося, що вона не така вже й розумна, на роботу не влаштовувалася, бо не було сенсу тратити дорогоцінний час за мізер. Чи свідомо чи ні, але вона вчепилася за своє «красива», як одержима. Вона почала експериментувати з зачісками, макіяжем. Не вилазила з фітнес-залів лиш би Євген гордо показував її друзям зі словами «Моя королева краси». Сама стала полігоном для експериментів з собою: щось підтягнути, щось надути, щось розгладити. Зараз вона ідеальна, але…

Не приходить Євген додому зі щасливою усмішкою, не готує каву і не приносить квіти, хоч все ще представляє іншим як «моя дружина». Він давно з нею нещасливий, як і вона з ним. Що ж вона наробила? Нащо вона зробила це з собою? Нащо прив’язала себе до цього чоловіка, що їй був абсолютно не потрібний, щоб стати не потрібною самій собі? Перешити себе і перекроїти, лиш би бути поруч біля ноги?

З задуми вивів скрип стільця і голос:

– Вітаю з річницею, – подав вишукану коробочку.

– Дякую, що не забув, – сказала щиро.

– Вибач, що спізнився, були справи.

Вона пильно подивилася на нього: вік йому тільки личив, став таким мужнім з цією сивиною. Хм, а звідки ця борідка, навіть не помічала. Нічого не помічала ні в ньому, ні в собі.

– Я хочу тобі щось сказати, – несподівано для себе вимовила, – Я хочу розлучення.

– Ого, ти здорова? – він справді був здивований, що вона почала цю розмову, але його ніяк не хвилювала причина розмови.

– Як ніколи, на диво, – зіронізувала вона.

– І давно ти про це думаєш?

– Якщо чесно, то щойно подумала і зрозуміла, що це вже давно треба було зробити. Давай поїдемо додому і все обговоримо, бо я в цій сукні зараз просто задихнуся.

Вони їхали мовчки, хоч і думали про розлучення, кожен по-своєму. Євген з практичної сторони. Половина майна записана на ній, якби не це, то він би вже давно з нею розлучився. Він кохав Вікторію і був щасливий, що вона стане його дружиною. Але після весілля він змінювався щодень, а вона залишалася вдома і впала в якусь неймовірну маячню з жіночими курсами, курсами щастя, краси, здоров’я і іншої нісенітниці. Нісенітниці, бо це не діяло! В хаті як не смерділо якимось зіллям, то висіли якісь амулети. Правда, деякі експерименти йому були до душі. Але все інше відбувалося якось так механічно, штучно, напружено, як на екзамені. А от на роботі жінки були живими дівчатами і фліртували так, що аж дух перехоплювало. Він йшов до дому, до своєї королеви, а там були вправи на досконалість, чужа балаканина вилітала з неї, не було нічого її. Тільки зовнішність була її. Його Вікторія. Проте не надовго. Вона змінювала розмір губ, щоки стали не її, неможливо було зрозуміти жодну емоцію. Вона лише мило усміхалася і… старалася.

Вже стільки років біля нього чужа нещасна жінка, він це знав точно. Він був козлом, бо спав з секретарками, колегами, і не відчував докорів. Їхнє життя застило і зупинилося, вони були чужі і лиш грали свої ролі. І сьогодні вона його вразила. Він побачив в ній свою Вікторію, яку так сильно колись любив, його королеву.

– Давай, до справи. Я знаю, що майно на мені, тому ти й терпиш ці всі роки мене. Я нічого не візьму. Бабуся залишила мені квартиру – переїду до неї. І не перебивай мене, бо я втрачу запал і так мумією проживу, я тобі тоді цього не прощу.

Він мовчав. Це добре, що нічого не візьме. Але ж він їй щось таки залишить, як компенсацію. Але це буде потім.

Вона зайшла в свою кімнату і, ніби, вперше побачила цей дизайнерський одяг, який ніяк не підходив до повсякденного життя в бабусиній квартирі. Щось запхнула в сумку, здерла з себе перстень і поїхала.

Можна би було написати, що Вікторія з усім справилася, але ні. В перші тижні разів зо сто набирала Євгена, щоб вернутися якомога ближче до ноги. Коли сиділа в бабусиній квартирі, то пригадувала, як це мати все спільне: ліфт, сусідів і магазин. Подруги дуже швидко покинули Вікторію, особливо швидко бігли ті, які найбільше її доїли. Вже нема підтримки «жіночого кола», косметолог переносить записи, аромоолії їй не по кишені. І так з багато чим. Вона плаче і згадує, згадує. Ось школа і її грамоти, тут вона в універі. Що вона буде далі робити? Що вона наробила?

Треба змінити обстановку, поїхати кудись. «Не можна ввесь час сидіти в заритій квартирі і ревіти, ти чуєш мене, Вікторіє» – повторює собі і стукає в свою голову. Вона ніколи не була в горах. І не хотіла, але тут важливо, що не була. Набирає номер екскурсійного туру в Карпати.

Жодного фото, жодного посту – вона не хоче відволікатися ні на що, окрім власних відчуттів. Тепер вони їй подобаються. Тепер, коли вона сидить на величезному валуні, точно найвищому у її житті. Яка ж навколо краса. Просто неймовірно гарно, спокійно і добре. Як добре, що вона все пройшла і зараз просто якийсь дзен, нірвана і одкровення. Скільки жалюгідної себе вона залишила позаду, аж дивно, що так багато несла на собі, як ослик зі старого мультика: «Ослик іде – горе несе». Вона голосно розсміялася від власної дотепності.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page