– Я один і ти одна, діти як приїдуть на свята – то добре, а разом жити – все веселіше. Ти мене знаєш, я чоловік не злий, то якось будемо жити…
Катерина сприйняла звістку буденно, бо сама не раз думала, що було б непогано зійтися з Михайлом, бо чоловік в хаті, то таки, що не кажи – біля корови, біля городу – всюди поміч. Але єдине, що її зупиняло – хата чужа. Михайло кликав до своєї, де у нього і ремонт і вода та ванна в хаті. Але ж вона цю з Михайлом своїми руками будувала – скільки каміння треба було навозити, глини накопати та з соломою місити ногами… А білити, а малювати – кожна дощечка її руками роблена та мита, та мальована…
Але донька Марія наполягла аби мама погодилася:
– Мамо, ми далеко й до вас рідко приїжджаємо. А ожениться наш Миколка скоро – то й самі клопоту матимемо багато. Поки ви ще молоді, то сходіться, а на старості хто вже кого захоче?
Подумала вона та погодилася. Прожили вони разом кілька років і вже звикли, але свою хату Катерина не забуває – провітрює та пропалює в печі, коли свята, бо ніде немає таких пишних калачів, як з її печі. Та й квітник перед вікнами завжди мусить цвісти – вона за ним краще ходить, ніж за тим, що у Михайла.
Аж якось телефонує її донька та каже, що син таки одружується і було б добре, якби вона свою хату продала, а вони ще зверху доклали, то буде дітям квартира в місті.
– Мамо, ви ж знаєте ту молодь – хочуть жити окремо і крапка. А ви й так з Михайлом віку будете доживати, то яка вам різниця, хата ж і так пустує.
Її мов хто обухом по голові… Як так? Її працю, її хату чужому? Михайло нічого не радив чи підтримував – твоє та роби, що хочеш. А от його діти були іншої думки:
– Нехай Катерина не надумає всі гроші віддати доньці, бо старість ще далека і ми не будемо її на старість тягнути, якби там що сталося.
Але Катерина мала на думці одне, а донька інше – покупця знайшла та всі гроші забрала:
– Мамо, що ви видумуєте? Та я вас на старості доглядатиму, а хто ж ще? Але вам зараз грошей зовсім не треба, а Микола має мати хату для життя. чи він має пів віку прожити по чужих хатах, бо вам квітника шкода?
Забулося, прожилося… Господарювали вони ще якийсь час, аж не стало Михайла – так раптово, що було аж дивно. Горювала Катерина за ним – не сказати нічого, бо ще майже п’ятнадцять років прожили разом. Проте, за цей час вона не стала рідною для його дітей. Після поминок вони сказали жінці аби та йшла з їхньої хати до своєї доньки:
– Тітко Катерино, ми вас не гонимо вже, але майте на увазі, що ви маєте звідси поїхати до доньки, бо ми вас утримувати не будемо, бо ви нам чужа людина.
В хаті було темно і так само в Катерини на душі – донька зі скрипом погодилася забрати її до себе.
– Та не плачте ви, мамо, не будете на вулиці спати. Якось будемо жити…
Вона знову мусила покидати те, що їй дороге та любе – кожну стежку, кожне дерево, своє поле та могили її найдорожчих людей. Якби вона тоді нікуди не пішла зі своєї хати, якби втримала її, то би зараз грілася на теплій печі, а в вікно заглядали б синички…
На ранок Катерину знайшла сусідка. Отак вона змогла вгодити всім.
Фото Ярослав Романюк
