Домагатися ти не вмієш, тому щороку я народжуватиму по дитині: якщо не можемо взяти якістю батька – візьмемо кількістю дітей!
Прийшовши до себе в Інститут, я нерішуче прочинив двері з табличкою «Дирекція». У кабінеті було багатолюдно. Директор Баламут та його заступник Карлюга проводили нараду.
– Йдеться про наш престиж. Ми повинні перегнати решту інститутів за всіма спортивними показниками! О! Ось і наша надія! – Це він побачив мене.
Я засоромився.
– Я не надія… Я щодо квартири.
– Будинок здається за тиждень, – урочисто повідомив Карлюга. – Ви у нас перший на черзі. Пострибаємо – і одразу новосілля.
– Куди пострибаємо? – Запитав я, радісно посміхаючись.
– З парашутом. Завтра змагання.
Я перестав усміхатися.
– Куди стрибати?
– На землю.
– А навіщо?
– Ви що, не дивитеся телевізор? – здивувався директор. – Зараз це модно! Кіноартисти виступають на ковзанці, співаки співають у цирку на трапеціях… А нині нове починання: вчені встановлюють рекорди!Професор Биков учора боксував на рингу, – він показав на худорлявого Бикова, що сидів на дивані, з червоним носом і заклеєним трьома пластирями. – Доцент Крячко у суботу брав участь у класичній боротьбі, зараз відпочиває у інтенсивці. Тепер черга за вами. Ми розподілили види спорту, що залишилися – вам випав парашут.
При слові “випав” у мене підкосилися ноги.
– Коли стрибати? – ледве видавив я з себе.
– Завтра. У День Птахів – оголосив Карлюга.
У пошуках захисту я повернувся до директора. – Навіщо птахам треба, щоб я віддав Богу душу?
Директор підійшов і поклав мені руку на плече.
– Житло ви, як багатодітний, отримаєте у будь-якому разі, але… Квартири є з лоджіями і без… Є з видом на парк, а є з видом на цементний завод. При розподілі ми враховуватимемо активну участь у громадському житті інституту.
Настала пауза. Я судорожно розжував валідольчик і запитав:
– А якщо я не долечу до землі?.. Чи пролечу повз?.. Моя сім’я все одно отримає з видом на парк?
Карлюга душевно посміхнувся:
– Ви ж знаєте наше правило: вдовам та сиротам – поза чергою!.. І не хвилюйтеся так! – Він підбадьорливо плеснув мене по спині. – Ви будете не один, у вас досвідчений напарник! – Він тицьнув пальцем у блідого юнака в окулярах, що забився в куток.
– Це аспірант, – пояснив Карлюга, – його все одно маємо звільнити через скорочення штату.
Я змалку страшенно боявся висоти. Голова йшла обертом навіть коли я підіймався на стілець, щоб забити цвях. При слові “літак” у мене починалася морська хвороба. Тож увечері, вдома, я вирішив потренуватися: кілька разів пострибав із тахти на підлогу.
…Назавтра мене та аспіранта-бідолаху повезли до призначеного місця у чорному довгому мікроавтобусі, схожому на катафалк. Слідом у машині їхав Баламут – директор. За ним, у трамваї – група підтримки: чоловік тридцять доцентів, кандидатів та професорів.
Коли ми прибули, нас зустрів Карлюга і замовлений оркестр, який гримнув прощальний марш. Але оскільки оркестр був похоронний, то марш звучав дуже прощально, навіть льотчик розплакався. Трьох музикантів посадили в літак разом із нами, щоб вони нам зіграли щось бадьореньке, коли ми випадатимемо з літака.
Інструктор, тиха душевна людина, дивився на нас із смутком та жалем. Окинувши поглядом мій живіт, він наказав видати мені додатковий парашут. На мене нав’ючили ще один рюкзак. Якщо аспірант був схожий на одногорбого верблюда, то я нагадував двогорбого.
У повітрі інструктор ще раз повторив усі випадки, за яких парашут може не розкритися, і на прощання тричі розцілував мене та аспіранта. Потім він підняв кришку люка, винувато глянув на мене і прошепотів: “пора”.
Я мовчки простягнув йому конверт.
– Передайте дружині. Якщо народиться син, нехай назве його моїм ім’ям.
Інструктор спробував мене заспокоїти:
– Це лише на початку відчувається страх, а потім уже нічого не відчувається.
– Вперед, камікадзе! – підбадьорив льотчик.
Музиканти гримнули “Я не здамся без бою”!!! Я заплющив очі і стрибнув. Коли я відкрив очі, я все ще був у літаку, вірніше, моя верхня половина. Нижня вже телепалася в повітрі – я застряг у люку. Інструктор і аспірант навалилися на мою голову, намагаючись випхати мене, але безрезультатно.
– Треба його намилити, – запропонував аспірант.
Тихий інструктор почав нервувати:
– Звільніть прохід! – лементував він. – Ви ж заткнули змагання!
– Як звільнити? – у відповідь прокричав я.
– Видихніть повітря!
Я видав протяжне «У-у-у!..», видихнув весь повітряний запас і провалився в порожнечу. Кільце я смикнув ще в літаку, тому парашут, не встигнувши розкритися, зачепився за шасі, і я повис під черевом літака.
Пілот почав виконувати всілякі складні фігури, щоб струсити мене, але я висів міцно.
– Припиніть бешкетувати! – кричав інструктор. – Негайно відпустіть літак!
Та я не відпускав. Інструктор до половини висунувся з люка і спробував мене відчепити. Усередині його тримав за ноги аспірант. Інструктор уже майже дотягнувся до стропи, але раптом літак смикнувся, і інструктор вивалився назовні. Та не один. Разом із ним випав і аспірант, який тримав його за ноги. Якимось дивом інструктор встиг ухопити мене за піджак. Аспірант летів трохи нижче, вчепившись за інструкторські ноги. Летіти стало набагато веселіше! Ми нагадували сім’ю веселих циркових акробатів на трапеції.
Музиканти заграли “Лети, мій голубе, лети”.
Інструктор кричав, що аспірант перетиснув йому ноги і вони зараз відпадуть!
Щоб дати відпочити інструкторові, я запропонував аспіранту свої ноги – все одно вони телепалися без діла. Але ноги інструктора були тонші, за них було зручніше триматися, і аспірант не хотів міняти їх на мої.
Сісти з вименем з трьох людей літак, звичайно, не міг. Він став кружляти над аеродромом і різко знижувався, даючи нам можливість стрибнути на траву. Але відпадати треба було по черзі, починаючи з аспіранта. Літак летів так низько, що аспірант уже волочився по землі, але ноги інструктора, як і раніше, не відпускав і наприкінці аеродрому знову злітав з нами в небо. Інструктор проклинав свої ноги і бажав їм відсохнути разом із аспірантом.
Музиканти грали “Вище неба!”
Бензин закінчувався. З люка висунули палицю з петлею, спіймали аспіранта за ноги, підтягнули його до люка і стали втягувати нас у зворотному порядку: спочатку аспіранта, ногами вперед, потім інструктора, потім мене. Мене втягли до половини, і я знову застряг: голова моя летіла літаком, ноги телепалися в повітрі. Але вже не страшно: літак йшов посадку. Просто мені довелося разом з літаком пробігти з півкілометра посадковою смугою.
Ніхто не постраждав, усі були щасливі!
Оркестр зіграв свій найвеселіший із похоронних маршів.
Тільки інструктор не міг рушити з місця: аспірант ще не відпускав його ноги. Він стискав їх залізною хваткою. Довелося відгинати його пальці плоскогубцями.
Інструктора, визволивши від аспіранта, поставили на ноги. І тут всі побачили, що його штани за час польоту дуже вкоротилися, перетворившись на подовжені шорти. Але потім розібралися, що справа не в штанах – просто в інструктора за час висіння під навантаженням витяглися ноги, і він став схожим на страуса.
– Завтра повторні змагання, – оголосив Карлюга.
При цьому повідомленні інструктор побілів, як мій парашут, що не розкрився, і на своїх страусиних ногах поскакав до телефону. Куди він дзвонив і що казав, невідомо. Але мені зарахували перемогу, – і в цьому змаганні, і в наступному, і в усіх інших, що відбудуться протягом найближчого десятиліття. Крім того, був зарахований і мій рекорд із бігу: адже я біг зі швидкістю літака. Але оскільки бігла тільки моя нижня половина, а верхня летіла, результат розділили на два.
Але все одно він виявився рекордним!
Oleksandr Каnevsʹkyy.
Фото ілюстративне.
