Дивиться на нас і каже:
– Мені б всього для цуценяти. Тільки хорошого, не аби шо.
– Для якого цуценяти, запитуємо, ми вам допоможемо, тільки скажіть.
– Шеппердіно у мене. Дуже рідкісна порода. Триста баксів ось тільки но віддав.
Я захоплено мовчу, оскільки таку породу навіть сама не змогла б вигадати.
А дядько, смачно пахнучи міцним і дорогим напоєм, дістає з-за пазухи щось маленьке і тремтяче. Але чорно-попелистого кольору.
– Ось, каже. Це шеппердіно, карликова німецька вівчарка. недавно вивели, щоб пасти карликових свиней, знаєте, прикольні такі?
Шеппердіно затрясся і зробив калюжу, думка про свиней йому явно не до душі припала.
-Словом, запакуйте мені, дім там, їжі йому, тільки (дістає папірець і читає) преміум-класу, щітку, миски, іграшки, ну в загальному, по повній програмі.
– А у вас теж собака? питає він у мене.
– Так, кажу, два мопса.
– Ех, мопс. Я теж хотів. Але ось шеппердіно ж. Це ж крутіше, правда? Очі геть у нього якісь, строгі.
Шеппердіно неодмінно оглядався навколо, намагаючись зрозуміти – про кого це. Лапи у нього в три рази тонші від бублика.
– А чи не викинете ви його, якщо раптом чого не так ?, – запитую.
– Як же можна так говорити? Собака, це ж на все життя його. Буде у мене в саду гуляти, якщо потрібно буде кваліфікацію підтримувати, та я йому свиню подарую. Карликову. Він же німець.
Поки я корчилася від захвату, дядько розрахувався і пішов з величезним пакетом покупок і шеппердіно за пазухою.
А ви кажете – люди злі…
Автор: Mаруся Bасільєва.
Взято з Мережі.
Фото – ілюстративне.
