fbpx
Історії з життя
Вранці за сніданком мама повідомила Томі, що завтра прилітає бабуся зі своїм чоловіком. Потім криво посміхнулася, дивлячись у вікно, і коротко промовила: – Ну-ну, подивимося, на її італійське щастя, по телефону сказати що завгодно можна…

І, хитаючи головою, додала:

– Оце оказія, комусь розповіш не повірять або на сміх піднімуть… Вийти заміж в 67 років… Сором який…

Томка дивилася в чашку, ледь стримуючи хвилю роздратуванням. Ну чому, чому її матері все і завжди потрібно зіпсувати!

– Що значить сором? – тихим від стримуваного гніву голосом, запитала Тома, – А якщо вона любов свою зустріла? Якщо вона щаслива?

Мама повільно повернула до неї голову і скривила в зневажливій посмішці губи:

– Багато ти щасливих жінок бачила у віці 65+?

– Та при чому тут вік? – замайорів під стелю дзвінкий від досади голос Томи.

– Погарчи мені тут ще, – мляво відповіла мама.

Томка схопилася, грюкнувши об підлогу табуреткою, схопила рюкзак і вже з передпокою, відкривши вхідні двері, випалила:

– Хто тобі винен, що ти не змогла стати щасливою? Та ти просто в житті не любила нікого і ніколи! Тому і батько не витримав, втік… Ось ти і кидаєшся на всіх тепер… І не слухаючи, що їй у відповідь горланить мама, скотилася по сходах і вибігла на вулицю. Заспокоїлася Тома, тільки підходячи до школи.

Вона добре пам’ятає, як бабуся їхала два роки тому. В цю свою Італію. Тамарі, якій на той момент було чотирнадцять, здавалося тоді, що бабуля виглядає так, немов завинила в чомусь. Чи навмисно зробила щось погане. А тепер хоче виправити свою провину та не знає як. У той день, перед самим від’їздом, бабуся майже не піднімала очей і продовжувала безшумно пересуватися по своїй затишній, маленькій квартирці, з зосередженим, але напруженим спокоєм збираючи те, що мала намір взяти з собою.

Томка вже тоді чудово все розуміла. Вона знала, що бабуся летить в іншу країну до свого чоловіка. Уже в той час Тамарі було відомо набагато більше, ніж матері. Наприклад, те, що за рік до від’їзду, бабуся почала вчити італійську.
А ще, що цей чоловік приїздив до неї в гості. На цілих два тижні і вони з ним їздили кудись. Але сім’ї бабуся його не уявляла, чудово розуміючи, як до цього факту поставиться її дочка. Тільки Томка про це розповіла. Та й то після його від’їзду.

– Не хочу глузувань, Томочко, розумієш? – говорила їй бабуся, – І в моралей і добрих порад вже не потребую… Твій дідусь, мій чоловік, царство небесне, звичайно, був людиною вельми крутої вдачі і важкої долі… Я все розуміла, не до сентиментів, як то кажуть, і ніколи не скаржилася. Але його не стало, коли мені і п’ятдесяти не було… А я жити хочу, повноцінним, нормальним життям… У мені ще стільки сили, стільки бажання побачити, встигнути, відчути … – вона дивилася кудись у далечінь і говорила так, як ніби звично намагалася переконати в чомусь свого невидимого співрозмовника.

– Я не хочу сидіти тут і роздумувати про те, вступила я в вік дожиття або ще немає.

Бабуся, струнка, худенька, ясноока, яку Томка в дитинстві називала просто Олею, поки мати категорично не заборонила їй це (Що ще за Оля ?! Скільки можна? Вона – бабуся твоя, тобі ясно ?!) засміялася тоді і притягнула Томку до себе :

– Заморочити я тобі голову, ти ж маленька ще, не розумієш багато чого… Але Томка розуміла. Навіть дуже добре розуміла.

Того вечора, коли бабуся Оля збиралася на поїзд (їй потрібно було спочатку їхати у столицю, а вже звідти літаком – в Палермо), її донька прийшла разом з похмурою Томко в останній спробі відговорити і напоумити матір. Спостерігаючи за бабусею в той вечір, у Томки склалося враження, що вона намагається створювати якомога менше шуму і бути максимально непомітною.

Грюкнули двері лоджії і по Томиних ногах пробіг холодний вітерець, який тільки підсилив напружену і тривалу тишу. Це мама поверталася після перекуру. Бабуся тоді швидко глянула на Томку, немов збираючись щось сказати, але тут же знову опустила погляд у свою дорожню сумку.

Томина мама виринула темною, важкою плямою в дверному отворі, різко контрастуючи зі світлою бабусиною спальнею. Вона демонстративно замовкла, схрестивши руки. І Томка знову була вражена здатності матері однією своєю появою вселяти людям почуття провини і несвідомої тривоги. У присутності матері Томка інстинктивно починала неспокійно перебирати в думці всі свої останні грішки і все те, що могло б її засмутити або вивести з себе.

– Не можу збагнути, – першою не витримала мама, супроводжуючи слова сумним, протяжним зітханням, – він, значить, приїжджав сюди, а ти навіть не зволила познайомити нас, своїх найближчих зі своїм … е … е … обранцем… Ти що нас соромишся? – криво посміхнулася вона, – Чи він так страшненько виглядає, що його людям не можна показувати?

– Ні те і ні інше, – закриваючи сумку, миролюбно сказала бабуся, – я просто знала, що почнеться, і хотіла цього уникнути…

Мама сплеснула руками:

– А чого цікаво, ти чекала? Може, нам радіти треба було, що ти на старості років глузд втратила!

– Мене не вплутуй, – швидко вставила тоді Томка, – я вважаю, що бабуся правильно поступає.

– Ой, мовчи вже, заступниця, що ти розумієш, – відмахнулася мама, – значить, все-таки їдеш? – вона скорботно стулила губи і дивилася чомусь поверх бабусиної голови…

– Їду, доню, – відгукнулася та, – і досить про це, квитки три тижні тому куплені…

– Так, але я ж думала ти в турпоїздку, ну чи там в гості, на кінець, – обурювалася мама, – різницю вловлюєш? Але не заміж! Мало не в сімдесят років, тим більше! Де тебе шукати потім в цій Італії? Що ти знаєш про цю людину?

– Все що потрібно, мені відомо, – тихо промовила бабуся, – а шукати мене не доведеться, не маленька.

– Ото ж бо й воно! Про це я і кажу, – вона нервово пройшлася по кімнаті, – про те, що ти мама, ти бабуся, врешті-решт…

– А ще я просто жінка… – бабуся зняла з ліжка сумку, присіла і розгладила на ногах мереживний поділ нової, ніжно-кремової блузки, яка їй дивовижно личила, – ми все це вже обговорювали, – вона підняла руку долонею вгору, ніби ставлячи на цій темі крапку і заговорила про інше:

– Квартиру мою можна здавати, і вам легше буде …

У цей момент, згадала Томка, задзвонив бабусин телефон. І коли вона подивилася на екран, очі її і щоки майже одночасно спалахнули, вона встала і посміхаючись, швидко вийшла на кухню, щоб поговорити…

– Ні, ти це бачила? – обурено сказала мати, – з глузду з’їхати, ні сорому ні совісті… Так поводитися в її віці!!!

– І що тут дивного? – знизала плечима Томка, – Адже вони одружуються… І потім у неї дорога попереду довга, ось він і хвилюється…

– Та ти що, взагалі нічого не помічаєш? – мама перейшла на розлючений шепіт, – Вона поводиться, як… як свистулька легковажна… Як малолітка, що втратила голову від кохання. Схопилася і побігла, варто було чужому чоловікові зателефонувати по відеозв’язку…

– Який же він чужий? Він чоловік її майбутній.

– Так липа все це! Ти його бачила? Зі мною вона його познайомила?

– Тобі то що? – буркнула Томка, – Адже це її життя…

– Як що!? Як це що?! – знову в повний голос заговорила мама, озираючись на двері кухні, через які доносився щасливий сміх Томиної бабусі, – Та її зупинити потрібно, ти що не тямиш?! Очевидно ж, вона не в собі …

– Та це ти не собі, заспокойся, нарешті… – обірвала її Томка, – Невже тобі ніколи не хотілося, щоб вона була просто щаслива?!

Мама замовкла, уважно дивлячись на доньку, ніби силкуючись прочитати по її обличчю, жартує вона чи говорить серйозно. А потім натужно і зловісно розсміялася:

– Щаслива? Я тобі ще раз кажу, подивися на її поведінку, вона… – мати помахала в повітрі рукою, підшукуючи слова, – Це, кажучи твоїми словами, її щастя виглядає дуже дуже зухвало і дуже підозріло…

************************************************** *******************

… Коли на наступний день Томка побачила бабусю, то не відразу її впізнала. Підтягнута, засмагла з сяючими очима жінка, розкинувши широко руки, йшла їй назустріч.

– Оля… – видихнула Томка. Вона навіть не помітила, як легко і невимушено, через багато років, знову звернулася до бабусі на ім’я.

Неподалік стояв і посміхався високий, спортивної статури чоловік, що шалено нагадував Томі якогось закордонного актора. Найзлісніший язик не повернувся б назвати його старим.

Після сімейного обіду і розбору подарунків, Оля зі своїм чоловіком, одягнені в однакові, сліпучо-білі напівспортивні костюми, пішли на прогулянку.

– Я обіцяла показати Лео наше місто… Минулого разу ми не все встигли… Вона щось сказала чоловікові по-італійськи і вони обоє розсміялися.

Томка дивилася на цю дивовижну пару у вікно, як йдуть вони, тримаючись за руки: красиві, щасливі, молоді. Вона повернулась. Мама, опустивши голову, мовчки прибирала зі столу. В квартирі у них було незвично тихо. Дивлячись на опущені плечі матері і звисаюче по боках її сумного обличчя волосся, Томка раптом відчула до неї таку гостру жалість, що серце її тривожно занило.

Автор. Лариса Пopхун.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page