І, хитаючи головою, додала:
– Оце оказія, комусь розповіш не повірять або на сміх піднімуть… Вийти заміж в 67 років… Сором який…
Томка дивилася в чашку, ледь стримуючи хвилю роздратуванням. Ну чому, чому її матері все і завжди потрібно зіпсувати!
– Що значить сором? – тихим від стримуваного гніву голосом, запитала Тома, – А якщо вона любов свою зустріла? Якщо вона щаслива?
Мама повільно повернула до неї голову і скривила в зневажливій посмішці губи:
– Багато ти щасливих жінок бачила у віці 65+?
– Та при чому тут вік? – замайорів під стелю дзвінкий від досади голос Томи.
– Погарчи мені тут ще, – мляво відповіла мама.
Томка схопилася, грюкнувши об підлогу табуреткою, схопила рюкзак і вже з передпокою, відкривши вхідні двері, випалила:
– Хто тобі винен, що ти не змогла стати щасливою? Та ти просто в житті не любила нікого і ніколи! Тому і батько не витримав, втік… Ось ти і кидаєшся на всіх тепер… І не слухаючи, що їй у відповідь горланить мама, скотилася по сходах і вибігла на вулицю. Заспокоїлася Тома, тільки підходячи до школи.
Вона добре пам’ятає, як бабуся їхала два роки тому. В цю свою Італію. Тамарі, якій на той момент було чотирнадцять, здавалося тоді, що бабуля виглядає так, немов завинила в чомусь. Чи навмисно зробила щось погане. А тепер хоче виправити свою провину та не знає як. У той день, перед самим від’їздом, бабуся майже не піднімала очей і продовжувала безшумно пересуватися по своїй затишній, маленькій квартирці, з зосередженим, але напруженим спокоєм збираючи те, що мала намір взяти з собою.
Томка вже тоді чудово все розуміла. Вона знала, що бабуся летить в іншу країну до свого чоловіка. Уже в той час Тамарі було відомо набагато більше, ніж матері. Наприклад, те, що за рік до від’їзду, бабуся почала вчити італійську.
А ще, що цей чоловік приїздив до неї в гості. На цілих два тижні і вони з ним їздили кудись. Але сім’ї бабуся його не уявляла, чудово розуміючи, як до цього факту поставиться її дочка. Тільки Томка про це розповіла. Та й то після його від’їзду.
– Не хочу глузувань, Томочко, розумієш? – говорила їй бабуся, – І в моралей і добрих порад вже не потребую… Твій дідусь, мій чоловік, царство небесне, звичайно, був людиною вельми крутої вдачі і важкої долі… Я все розуміла, не до сентиментів, як то кажуть, і ніколи не скаржилася. Але його не стало, коли мені і п’ятдесяти не було… А я жити хочу, повноцінним, нормальним життям… У мені ще стільки сили, стільки бажання побачити, встигнути, відчути … – вона дивилася кудись у далечінь і говорила так, як ніби звично намагалася переконати в чомусь свого невидимого співрозмовника.
– Я не хочу сидіти тут і роздумувати про те, вступила я в вік дожиття або ще немає.
Бабуся, струнка, худенька, ясноока, яку Томка в дитинстві називала просто Олею, поки мати категорично не заборонила їй це (Що ще за Оля ?! Скільки можна? Вона – бабуся твоя, тобі ясно ?!) засміялася тоді і притягнула Томку до себе :
– Заморочити я тобі голову, ти ж маленька ще, не розумієш багато чого… Але Томка розуміла. Навіть дуже добре розуміла.
Того вечора, коли бабуся Оля збиралася на поїзд (їй потрібно було спочатку їхати у столицю, а вже звідти літаком – в Палермо), її донька прийшла разом з похмурою Томко в останній спробі відговорити і напоумити матір. Спостерігаючи за бабусею в той вечір, у Томки склалося враження, що вона намагається створювати якомога менше шуму і бути максимально непомітною.
Грюкнули двері лоджії і по Томиних ногах пробіг холодний вітерець, який тільки підсилив напружену і тривалу тишу. Це мама поверталася після перекуру. Бабуся тоді швидко глянула на Томку, немов збираючись щось сказати, але тут же знову опустила погляд у свою дорожню сумку.
Томина мама виринула темною, важкою плямою в дверному отворі, різко контрастуючи зі світлою бабусиною спальнею. Вона демонстративно замовкла, схрестивши руки. І Томка знову була вражена здатності матері однією своєю появою вселяти людям почуття провини і несвідомої тривоги. У присутності матері Томка інстинктивно починала неспокійно перебирати в думці всі свої останні грішки і все те, що могло б її засмутити або вивести з себе.
– Не можу збагнути, – першою не витримала мама, супроводжуючи слова сумним, протяжним зітханням, – він, значить, приїжджав сюди, а ти навіть не зволила познайомити нас, своїх найближчих зі своїм … е … е … обранцем… Ти що нас соромишся? – криво посміхнулася вона, – Чи він так страшненько виглядає, що його людям не можна показувати?
– Ні те і ні інше, – закриваючи сумку, миролюбно сказала бабуся, – я просто знала, що почнеться, і хотіла цього уникнути…
Мама сплеснула руками:
– А чого цікаво, ти чекала? Може, нам радіти треба було, що ти на старості років глузд втратила!
– Мене не вплутуй, – швидко вставила тоді Томка, – я вважаю, що бабуся правильно поступає.
– Ой, мовчи вже, заступниця, що ти розумієш, – відмахнулася мама, – значить, все-таки їдеш? – вона скорботно стулила губи і дивилася чомусь поверх бабусиної голови…
– Їду, доню, – відгукнулася та, – і досить про це, квитки три тижні тому куплені…
– Так, але я ж думала ти в турпоїздку, ну чи там в гості, на кінець, – обурювалася мама, – різницю вловлюєш? Але не заміж! Мало не в сімдесят років, тим більше! Де тебе шукати потім в цій Італії? Що ти знаєш про цю людину?
– Все що потрібно, мені відомо, – тихо промовила бабуся, – а шукати мене не доведеться, не маленька.
– Ото ж бо й воно! Про це я і кажу, – вона нервово пройшлася по кімнаті, – про те, що ти мама, ти бабуся, врешті-решт…
– А ще я просто жінка… – бабуся зняла з ліжка сумку, присіла і розгладила на ногах мереживний поділ нової, ніжно-кремової блузки, яка їй дивовижно личила, – ми все це вже обговорювали, – вона підняла руку долонею вгору, ніби ставлячи на цій темі крапку і заговорила про інше:
– Квартиру мою можна здавати, і вам легше буде …
У цей момент, згадала Томка, задзвонив бабусин телефон. І коли вона подивилася на екран, очі її і щоки майже одночасно спалахнули, вона встала і посміхаючись, швидко вийшла на кухню, щоб поговорити…
– Ні, ти це бачила? – обурено сказала мати, – з глузду з’їхати, ні сорому ні совісті… Так поводитися в її віці!!!
– І що тут дивного? – знизала плечима Томка, – Адже вони одружуються… І потім у неї дорога попереду довга, ось він і хвилюється…
– Та ти що, взагалі нічого не помічаєш? – мама перейшла на розлючений шепіт, – Вона поводиться, як… як свистулька легковажна… Як малолітка, що втратила голову від кохання. Схопилася і побігла, варто було чужому чоловікові зателефонувати по відеозв’язку…
– Який же він чужий? Він чоловік її майбутній.
– Так липа все це! Ти його бачила? Зі мною вона його познайомила?
– Тобі то що? – буркнула Томка, – Адже це її життя…
– Як що!? Як це що?! – знову в повний голос заговорила мама, озираючись на двері кухні, через які доносився щасливий сміх Томиної бабусі, – Та її зупинити потрібно, ти що не тямиш?! Очевидно ж, вона не в собі …
– Та це ти не собі, заспокойся, нарешті… – обірвала її Томка, – Невже тобі ніколи не хотілося, щоб вона була просто щаслива?!
Мама замовкла, уважно дивлячись на доньку, ніби силкуючись прочитати по її обличчю, жартує вона чи говорить серйозно. А потім натужно і зловісно розсміялася:
– Щаслива? Я тобі ще раз кажу, подивися на її поведінку, вона… – мати помахала в повітрі рукою, підшукуючи слова, – Це, кажучи твоїми словами, її щастя виглядає дуже дуже зухвало і дуже підозріло…
************************************************** *******************
… Коли на наступний день Томка побачила бабусю, то не відразу її впізнала. Підтягнута, засмагла з сяючими очима жінка, розкинувши широко руки, йшла їй назустріч.
– Оля… – видихнула Томка. Вона навіть не помітила, як легко і невимушено, через багато років, знову звернулася до бабусі на ім’я.
Неподалік стояв і посміхався високий, спортивної статури чоловік, що шалено нагадував Томі якогось закордонного актора. Найзлісніший язик не повернувся б назвати його старим.
Після сімейного обіду і розбору подарунків, Оля зі своїм чоловіком, одягнені в однакові, сліпучо-білі напівспортивні костюми, пішли на прогулянку.
– Я обіцяла показати Лео наше місто… Минулого разу ми не все встигли… Вона щось сказала чоловікові по-італійськи і вони обоє розсміялися.
Томка дивилася на цю дивовижну пару у вікно, як йдуть вони, тримаючись за руки: красиві, щасливі, молоді. Вона повернулась. Мама, опустивши голову, мовчки прибирала зі столу. В квартирі у них було незвично тихо. Дивлячись на опущені плечі матері і звисаюче по боках її сумного обличчя волосся, Томка раптом відчула до неї таку гостру жалість, що серце її тривожно занило.
Автор. Лариса Пopхун.
Фото ілюстративне.