Над усе в світі Василько любив книжки. Хоч нелегкі тоді були роки, але в родині дуже любили читати, обмінювалися книжками з приятелями, обговорювали й сперечалися про прочитане, деякі книги не ставили на полицю, а ховали в скрині.

То й не дивно, що хлопчик мав потяг до книжок, перечитав усе в бібліотеці, а потім піддався спокусі: витягав зі скрині сховані й тайкома читав, дивуючись, що там такого, що їх від когось ховали.

Чого й слід було очікувати від такого начитаного хлопця, те й відбувалося: успішно закінчив школу, вступив в університет, після закінчення продовжив навчання в аспірантурі, залишився там працювати викладачем, захищав дисертації і отримав звання професора.

Але ще будучи доцентом, одружився на чарівній аспірантці, в якої був керівником її науково-дослідної роботи.

І єдиний син Святослав у них був ще той вундеркінд, та ще й такий самостійний, ніякого клопоту з дитиною, росте собі, вчиться, батькам дає можливість інших навчати.

Нащадок також пішов їхніми стопами. Коли він навчався на магістратурі, невиліковно захворіла його мама і дружина Василя Максимовича, а через рік її не стало.

Важко переживав чоловік втрату своєї коханої Надії, це дуже позначилося на його здоров’ї, почалися проблеми з серцем, але якось тримався, та син Святослав геть від рук відбився: компанії легковажних друзів із дітей місцевої еліти, нічні гулянки.

Василь Максимович приписував ці витівки як реакцію на стрес через втрату мами, намагався спам’ятати свого перспективного нащадка.

Коли ж той ніби отямився, підніс батькові ще один сюрприз: заявив, що одружується, приведе дівчину знайомитися. На запитання «хто вона, звідки родом» відповідав: ти її щодня бачиш.

Професор приглядався до молодих співробітниць, аспіранток, навіть до студенток, намагаючись вгадати, де ж його майбутня невістка.

Василь Максимович був ще той однолюб. Крім своєї Надійки, навіть не помічав, не задумувався, що тут, на філологічному, такий квітник. Вихований на книжкових образах благородних красунь, він бачив їх утілення тільки в Надії, такій елегантній і вишуканій, що студенти-хлопці, яких на філфаці не так вже й багато, були таємно в неї закохані.

Майбутню обраницю сина він уявляв хоч трохи подібною до дружини, стрункою, тоненькою, як стеблинка, з ледь подібним макіяжем, з довгими музикальними пальцями рук.

Спогади віднесли Василя Максимовича до скромної оселі сільських учителів, де він перед їхньою дочкою став на коліна і попросив руки й серця їхньої єдиної дитини, потім надів їй на палець перстень як знак заручин.

Батьки також були щасливі: хоч зять і старший на десять років, але ж учений, доцент, а їхня Надя також залишиться працювати в університеті.

Василь Максимович надіявся на повторення сценарію родинного щастя. І ось настав цей день.

– Знайомся, тату, це Оксана.

– Дуже приємно, – професор сказав машинально, бо, насправді, картина була протилежна, намальованій раніше в уяві. Перед ним стояла невисока, м’яко кажучи, й не худенька дівчина, яка ніби не в гості до майбутнього тестя прийшла, а на роботу в поле, де її ніхто не бачить, то навіщо їй духи, помада, й манікюр їй не потрібен, якщо без рукавичок полоти бур’ян буде. Щоправда, від кучерявого волосся Оксани доносився ледь чутний аромат ванілі.

– А це вам від мами, – щебетала дівчина, викладаючи на стіл у кухні привезені з села продукти.

– Де він міг пересікатися з цією простачкою? – з неприязню роздумував Василь Максимович, водночас намагаючись згадати, звідки йому самому дуже знайоме це обличчя.

Враз він впізнав, де щодня майже бачить цю Оксану. Ну, звичайно, якщо надіти на неї косинку й фартух, то це завжди усміхнена помічниця кухаря в їхній університетській їдальні, яка подає на його тацю тарілки з борщем, кашею, склянку компоту, духмяні пиріжки, які він забирає з собою додому, щоб ввечері поласувати з чаєм.

Коли була жива його Надійка, професор ніколи не обідав у їдальні. Хоч їхня сім’я була невибагливою в їжі, дружина готувала смачно й поживно.

Тепер Василь Максимович із сином заходили на кухню тільки заварити каву. Довше знаходитися там було важко: все їм нагадувало маму й дружину. Тепер тут господарюватиме інша господиня, галаслива й метушлива, якщо Святослав не одумається, звичайно, й готуватиме занадто калорійні страви із привезених домашніх продуктів.

Але він спробує відмовити сина, бо де ж це бачено – перспективний професорський син і посудомийниця без освіти, що приїхала з села сюди на роботу. Проте Святослав поставив питання руба і відбулося весілля.

Василь Максимович намагався якнайменше бувати дома, вже не обідав у їдальні, сидів з ноутбуком по кав’ярнях, з колегами контактував лише щодо роботи, замкнувся в собі, у вільний час пересиджував на лавочках у скверику.

Йому важко було прийняти вибір сина, звикнути до дзвінкового сміху, голосної розмови невістки, галасу їхніх друзів і ритмічної музики до пізньої ночі, що не давала поважному вченому спокійно заснути, а вранці на кухні бачив безлад і, не випивши кави, такий стомлений йшов на роботу, ніби розвантажив вагон із мішками, як у студентські роки.

Їхнє з Надією щастя було тихе. Вони насолоджувались товариством таких же спокійних і тихих друзів, ходили у філармонії слухати класичну музику, відвідували театри й ділилися враженнями після вистави.

А тут інше життя. Коли воно настало, що він і не помітив, і адаптуватися до нього вже не встигне, бо відчуває себе вже геть старим.

Татова холодність до синової родини згодом ніби перейшла й на самого Святослава: він так збайдужів до дружини, що часто не ночував дома, знов проводив дозвілля у веселих компаніях з колишніми ще не одруженими друзями, покинув навчання.

А Оксана вже чекала дитину, тож попросила Василя Максимовича вплинути на сина, але професор сказав, що не буде втручатися в їхні сімейні справи.

Невістка зібрала речі й викликала таксі. Свекор не стримував її, а син навіть не розшукував, натомість водив додому ще більше друзів. Нерви батька не витримали. Зліг.

Батькові потрібен був догляд. Син нічого кращого не придумав як пансіонат для тата. Країна переживала нелегкі часи, а в нього з’явився шанс поїхати на постійне проживання за кордон, тож потрібні були гроші.

Коли Святослав навідався до батька, у того була надія, що син забирає його додому, натомість була пропозиція продати їхню квартиру. Ображений професор документ підписав, а Святославу наказав більше ніколи до нього не приїжджати.

Пройшло трохи часу. Персонал турбувало, що пан професор постійно перебуває в глибокій задумі, не хоче спілкуватися з іншими мешканцями закладу, не має бажання не те що лікуватися, а навіть жити, пробує щось писати, але рука не слухається.

І тут йому кажуть, що хтось до нього приїхав, чи готовий прийняти відвідувачів. Василь Максимович не хоче нікого бачити, але не буде персоналу це демонструвати.

Можливо, це син, а, може, хтось із співробітників дізнався, де він перебуває. «Хай заходять,» – каже. І тут ніби ожила світлина з дитячого альбома дружини, несміливо заходить дівчатко, як дві крапельки схоже на Надійку, за нею тихо ступає її мама.

– Оксана?! – професору здається, що йому сниться, – звідки ти знаєш, що я тут?

– Сказала одна людина, по великому секрету, – її голос був, як шелест вітру в листі, – я все розкажу, а тепер приймайте гостинці, ваші улюблені пиріжки, що ми з Надійкою для вас спекли.

– Ти назвала мою внучку Надійкою? – він був украй розчулений.

– Василю Максимовичу, я бачила, що колись вас розчарувала. Звідки вам було знати, що я не пройшла за конкурсом в університет, тому пішла працювати, що мала намір підготуватися і спробувати наступного року.

Коли познайомилася з вашим сином, а він запропонував одружитися, я спочатку відмовлялася, бо хто я, а хто він, але Святослав сміявся і казав, що це пережитки.

– Оксанко, ти ще зустрінеш своє щастя, адже стала ще красивіша, лише змарніла.

– Та я завжди худою була, а коли влаштувалася на роботу в їдальню, спокушалася на випічку, бо вдома в нас такого достатку не було, то й набрала зайві кілограми. А після народження Надійки повернулася, до своєї норми.

– Святослав знає, що в нього є донечка?

– Нічого про нас він не знає. Надійка мене запитує про тата. Я кажу, що він дуже далеко, зате дідусь близько. Василю Максимовичу, ми дуже хочемо, щоб ви до нас у село переїхали. Надійка вже вміє читати, знає віршики напам’ять і навіть сама складає. То ваші гени проявляються. Скільки всього доброго ви можете її навчити. Ви нам дуже потрібні.

– Це ви мені потрібні, дочко. Ти пробач мене за сина. Стількох студентів виховував на найкращих образах літературних героїв, а свого не зумів. І не називай мене Василем Максимовичем. Якщо в мене така гарна дочка, то я її тато, а для Надійки – дідусь.