fbpx
Історії з життя
Все йшло зовсім не так, як мріяла Анна Петрівна. У перший же день невістка чітко позначила свої порядки, звільнивши дві полиці в холодильнику собі і вставивши в свою кімнату замок. При цьому вона не особливо церемонилась з господинею, сказавши, що якщо вже вони змушені жити разом, то треба відразу розставити всі крапки над «i».

У свої «під шістдесят» моя сусідка, назвемо її Анна Петрівна, була цілком енергійною жінкою. Не без своїх недугів, звичайно, але і не руїна. Все життя Анна Петрівна багато  працювала, але навіть на пенсії влаштувалася конс’єржем в елітний будинок. Сусідка мені подобалася, тому ми часто проводили час у приємних та корисних бесідах.

У невеличкій двокімнатній квартирі завжди пахло пирогами і було так затишно, що йти з неї і справді не хотілося. А все для сина, в якому вона душі не чула.

Крім Костика більше у Ганни Петрівни нікого на світі не було. Чоловіка давно не стало, а троюрідна сестра десь у Франції не береться до уваги. А ось сином вона щиро пишалася, я це бачила.

Костя і правда був всім хороший: високий блондин з блакитними очима і довгими, загнутими немов у дівчини темними віями. Він щось закінчив і десь працював, але Анна Петрівна стверджувала, що у нього дуже райдужні перспективи.

Єдино, її бентежило, що в свої тридцять син ніяк не одружиться. Дівчата за ним табуном бігали, але він якось все вибирав, придивлявся. Але останнім часом Анна Петрівна помітила, що у сина явно хтось є: на ніч рідко приходить, очі сяють і взагалі весь такий щасливий, наче виграв найголовніший приз у своєму житті. «Зачепило! – тьохнуло у душі Анни Петрівни. – Скоро у мене буде ще й дочка ».

І ось настала пора знайомства. Весь ранок Анна Петрівна чепурилася, бігала до мене то по сіль, то за перцем. В її житті наступали воістину грандіозні зміни!

А пізно ввечері ридала на моїй кухні: «Оленка, вона ж на десять років старша за нього! На десять, розумієш!». Виявилося, що син Ганни Петрівни одружується на сорокарічній розлученій жінці, правда, без дітей. Симпатичній, але собі на умі і з великим гонором.

«Ти б бачила, як Костик перед нею стрибає, – скаржилася Ганна Петрівна. – А вона то губки надуває, то наказує, те. Тут Ганна Петрівна не витримала і знову заридала».

Я як могла втішала її, а сама з посмішкою думала, що всі свекрухи однакові, і моя така ж. Ну не хочуть вони з синами розлучатися. А що різниця у віці, так в житті і не таке буває. Хоча Костик, звичайно, той ще мрійник.

На скромне весілля я не ходила, та й не звали мене. Невістка Люда переїхала до чоловіка і стала Анна Петрівна жити з молодими. Після цього будинок мій перетворився в сповідальню, а я – в жилетку для сліз.

Все йшло зовсім не так, як мріяла Анна Петрівна. У перший же день невістка чітко позначила свої порядки, звільнивши дві полиці в холодильнику собі і вставивши в свою кімнату замок. При цьому вона не особливо церемонилась з господинею, сказавши, що якщо вже вони змушені жити разом, то треба відразу розставити всі крапки над «i». Анна Петрівна попленталася до своєї кімнати і до ночі дивилася якийсь серіал по телевізору, який їй туди переніс син.

Вранці вона схопилася: «Треба насмажити млинців. Ось встануть, а я їм смачненького ».

Півслова, Анна Петрівна взялася за справу. І, коли гірка рум’яних млинців виросла на тарілці, пішла будити молодих.

Але незадоволена невістка, затягуючи поясок на мереживному халатику скривилася: «Млинці? Так це ж погано для фігури. І вам не раджу. Ні, ми їх їсти не будемо. Так, Костик?». Костя почервонів, але згідно закивав. Ніби й не їв вранці цілими тарілками маминих млинчиків. На матір він не дивився. Хто в домі головний вже і так було ясно.

Через три тижні невістка взагалі перестала розмовляти з Ганною Петрівною. На всі питання вона просто не відповідала і навіть якщо перебувала на кухні намагалася зробити вигляд, що Анни Петрівни тут не існує.

Та намагалася поговорити з сином, але почула несподіване:

— Мамо, ну вона ж при надії, переживає. Ти вже постарайся рідше по коридору ходити, щоб її не турбувати.

При цьому очі у сина були сині-сині, але дивитися на матір він не наважувався. Або просто не хотів. Йому хотілося до дружини, до її мереживного халатику.

І тут Ганна Петрівна не витримала і висловила все, що накопичилося за цей час. Вона сподівалася: зрозуміє. А він не зрозумів. І образився. За дружину.

Після цього вони стали жити як чужі. Анна Петрівна сиділа в своїй кімнаті і, почекавши, коли всі вляжуться, перебіжками пробиралася на кухню або в до вбиральні. Було гірко. Але нікому до цього не було діла. У них були свої справи – Людмила мала ось-ось стати матір’ю.

І тоді вона заметушилася. Купила у мене коляску, благо мій синочок вже з неї виріс. І одягу теж купила. І сподівалася, що ось з’явиться внучка, і все стане на свої місця. І невістка раптом зрозуміє, який хороший і добра людина з нею поруч. І сяде, і поговорить. Перебираючи дитячі дрібнички, вона мрійливо усміхалася.

Внучка з’явилась міцненька. Коляску і речі батьки взяли. Але до дитини невістка не підпускала. А син? Він був радий і, здавалося, нічого не помічав.

Ночами Анна Петрівна прислухалася до плачу немовляти. І уявляла, як вона виглядає. Може, у неї мої очі? Або волосся? Запитати було ні в кого. Ні син, ні невістка, як і раніше з нею не розмовляли.

А через три місяці вони покликали її в свою кімнату.

— Слухай, мамо, у нас тепер дитина і все таке. Тісно. Може, ти хоч рік поживеш десь? А ми допоможемо. А до внучки будеш приїжджати. Обіцяю. Коли захочеш.

І Анна Петрівна пішла винаймати кут. Десь на околиці. Платить за все сама. Але кожен день, як на роботу, вона приїжджає сюди. Щоб няньчити внучку, якій вже рік. Невістка вийшла на роботу, а витрачатися на няню – дорого. Невістка досі не розмовляє з Ганною Петрівною. А я не вітаюся з ними, хоча наші двері зовсім поруч. І я знаю, чому так роблю.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

facebook