Наші стосунки з невісткою можна охарактеризувати приказкою – як постелиш собі, так і виспишся.
Якби вона з самого початку не показалася такою, то я б геть по-іншому показала себе тепер. Але вона йде тим шляхом, який для неї зрозумілий і звичний і Бог їй суддя, бо я не хотіла аби між нами все так було, ми ж родина.
Все почалося з самого весілля, яке ми не хотіли робити, бо навіщо? Ще не знати чи діти будуть жити, а коштів ніхто не верне. Але вона вперлася, що хоче бути в білій сукні і свати взяли позику в рідних, але весілля справили. Для мене це вже неприйнятно.
А далі невістка й лице своє показала, чому я тепер не маю на неї надії.
Прийшли молоді до нас на та каже син:
– Мамо, тату, розміняйте свою трикімнатну квартиру, щоб ми мали де жити.
Я дар мови втратила, ми з чоловіком тоді були люди ще молоді, що таке п’ятдесят п’ять, але звикати до іншого району, інших сусідів, бо ця жінка собі так задумала?
– Сину, ти маєш сім’ю і сам заробляй на квартиру, а ми тобі поможемо, – відказав чоловік.
– Тату, але ти на свою квартиру не заробляв, ти її отримав від дідуся, – за своє син.
– То й що? Я її тобі віддам, коли нас не стане, – відказав чоловік.
Пішли вони на орендовану, невістка до нас не заходила, а син забігав після роботи, щоб поїсти і так вони жили.
Далі вже й діти пішли і свати до нас:
– Та уступіть їм квартиру, то ж двоє дітей у них, не справляються, ви ж можете собі дозволити орендовану.
– Ще чого? Ми хочемо жити вдома, а не десь, – відказували ми і в очах сватів, які були для доні ладні на все, то виглядало незрозуміло.
Коли не стало мого чоловіка зовсім молодого, бо в шістдесят три роки він ще міг жити і жити та пенсію брати, то мені стало дуже навіть важко таку велику квартиру оплачувати.
Невістка знову сина налаштувала аби жити в моїй квартирі, але я вже за ці роки добре її вивчила, вірніше, її відсутність у моєму житті дала мені зрозуміти, що її я не цікавлю, як мати її чоловіка. а лиш те, де я живу.
Тому я відмовила синові, а сама вирішила, що поїду в Італію на кілька років. Зараз там для нас є всі умови, можна мати навіть якісь пільги чи виплати, то я туди поїду, а квартиру буду здавати. Все мені копійка на старість буде.
Вони б нічого й не дізналися, але я розпитувала сваху що там та як, бо вона ж роки в Італії, відколи на доньчине весілля взяли позику в родини, то вона віддає, уявляєте? Так от, я її питала, де краще їхати, бо там є різні райони по оплаті, а вона мені розповідала і спитала чи я часом не хочу поїхати.
– Хочу, бо треба, з моєю пенсією тут не порозкошуєш.
– То візьмете дітей до себе жити?, – спитала вона.
– Боже збав, я візьму квартирантів, щоб мені гроші якісь капали, а вони мені що доброго за життя зробили?
– А ви їм що доброго?, – взялася в боки сваха.
– Я їм? Я сина виростила і освіту йому дала, а далі вже хай сам собі життя стелить. А якби він мав іншу жінку, то й жив би геть по-іншому, а як має таку, то й так живе, що й пальцем для них поворухнути не хочеться.
Далі сваха почала перелічувати, що от вона життя своє поклала для щастя доньки, що вона все їй та онукам, а якби ще й я впряглася, то й їй би було легше.
Але з якого дива я маю тягнути того воза? Я своє відтягнула, тепер маю думати про себе, бо хто про мене інший подумає? Скажіть, що я слушно кажу?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
