– Сонечко, привіт.
– Вітаю, Зінаїдо Михайлівно, – відповіла я здивовано.
– Як поживаєте? Як дітки? – продовжувала вона.
– Все нормально, дякую, – відгукнулася я, починаючи хвилюватися.
Навряд чи сусідка дзвонила просто так, дізнатися, як наші справи. Інтуїція мене не підвела.
– Соню, а ти давно маму відвідувала?
Так, мене накрило хвилею почуття провини. Я тяжко зітхнула. Ми давно жили окремо. А відтоді, як син пішов в школу, я закрутилася як білка в колесі. Зранку приготуй всім сніданок, збери і відправ в школу, потім цілий день на роботі. А потім галопом по магазинах і додому підстрибом. А там вже вечерю готувати пора, сім’ю нагодувати, посуд помити, а ще уроки перевіряти. Що й казати, я ввечері – як вичавлений лимон, які тут візити. А на вихідних інші турботи. Прибрати в квартирі, попрати, попрасувати, хоч трохи відпочити… Рідко ми до мами в гості вибиралися, чого гріха таїти.
– Давно, Зінаїдо Михайлівно, – винувато зізналася я. – Все збиралася, та часу немає. Ось в суботу планувала…
– А ти нічого за мамою дивного не помічала? – обережно поцікавилася сусідка.
– Що ви маєте на увазі? – напружено запитала я.
– Ну, нічого незвичайного в її поведінці? Може, вона себе вела якось інакше?
– Ні, – у середині все похололо, – нічого такого. – А до чого Ви питаєте?
– Ой, Сонечко, навіть не знаю, як сказати… – невпевнено пробурмотіла Зінаїда Михайлівна. – Може, це і не моя справа…
– То що трапилося?! – майже прокричала я в трубку. А уява вже малювала мені картини, одна страшніша за іншу.
– Твоя мама глузд втратила на старості років, – випалила сусідка.
– Ну, знаєте! – обурилася я. – З чого ви це взяли?!
– Чоловіка вона завела, ось з чого! Роман у неї!
– Не може бути! – з легкістю розреготалася я. – Мамі добряче за сімдесят, які вже романи!
– Не кажи, дитино, – ображено відгукнулася сусідка. – Я знаю, про що говорю! Все своїми очима бачила!
– Любасика?!
– Ні, маму твою! Ось вона мені все і розповіла! – заторохтіла Зінаїда Михайлівна. – Ти тільки послухай. Зіткнулися ми вчора з нею на вулиці. А вона мчить, як навіжена, мене навіть не помітила. Довелося гукнути. А вона мені: «Вибач, Зіно, я поспішаю дуже, рибки купити хочу. Як думаєш, хек краще взяти чи минтай? » Тут я і здивувалася. «Таню, – кажу, – ти ж рибу не любиш». А вона мені: «Та це я не для себе, а для Василя. Він її так наминає, аж за вухами хрустить». І вся світиться. Розумієш, тепер?!
– Та всяке може бути… – спантеличилася я, – може, це просто знайомий, – а сама гарячково намагаюся згадати хоч якогось Василя з маминих друзів. Як на зло, нікого з таким іменем не згадала.
– Який, знайомий! Прокинься, Соню! Чоловік, точно тобі кажу, – авторитетно заявила сусідка. – Мало того, вона його на вулиці підібрала! Тепер цей Василь у неї живе, в її квартирі, уявляєш? А раптом він безхатько, колишній недруг закону, випивоха якийсь? Ти ж знаєш, обстановка в країні не спокійна, повно всякого навколо. І взагалі, де це бачено, щоб нормальні чоловіки на вулицях валялися ?!
Вражена до глибини душі я на хвилину позбулася дару мовлення. А Зінаїда Михайлівна не замовкала.
– Так Так Так! Таня так і сказала! «Іду, – каже, – по вулиці, дивлюся – а він в калюжі мокрий лежить, і очі тільки блим-блим. А мене як побачив, голову гордо підняв, підібрався, призупинився. Ну, справжній чоловік. Я його додому взяла, почистила, викупала, таким красенем виявився…». Так що, Сонечко, я на твоєму місці розібралася б, що до чого. І негайно.
– Дякую вам, – ледве видавила я, і поклала слухавку.
Вражена новинами, я втратила здатність нормально мислити. Мене брали дрижаки. А перед очима стояла картина, як мама тягне до себе додому якогось брудного мокрого чарколюба. Бр-р … Ледве дочекалася чоловіка з роботи, щоб скликати сімейну нараду.
– У моєї мами з’явився чоловік, – без натяків повідомила я. – Його звати Василь, – і розповіла все, що почула від Зінаїди Михайлівни.
Чоловік, витріщивши очі, переварював почуте. А потім з надією випалив:
– Мало що навигадує ця стара пліткарка! Ти мамі дзвонила?
– Ні, – зніяковіло зізналася я.
– Ну, то давай зателефонуємо. Може, немає причин для хвилювання. Ось побачиш, все проясниться.
Я з надією на диво кинулася до телефону, набрала номер і включила гучний зв’язок.
– Привіт, – почала я, почувши мамин голос.
– А, Сонечко! Як справи?
– Мамо, – обережно сказала, – ти сама?
– Ні, – я почула її щасливий сміх, – я з Василем.
Серце обірвалося і рухнуло кудись. Значить, все правда!
– А звідки він взявся? – запитала, намагаючись угамувати тремтіння в голосі.
– Ой, це така історія… – без краплі збентеження почала розповідати мама. – Я його на вулиці знайшла. Такого мокрого, нещасного, безпорадного. Ну, не могла я пройти повз. Так шкода стало, хоч ридай ридма. Зате тепер мені не нудно. Хоч такий-сякий, а чоловік в домі. Він таке витворяє, ти б бачила, – і вдоволено захихотіла.
Я в знемозі опустилася на стілець. Невже і справді у мами дах поїхав?
– Мамочко, але так не можна, – зібралася я з духом. – Підбирати кого завгодно, і в дім волочити. Прожени його!
– Соню, як тобі не соромно! Ми відповідаємо за тих, кого приручили, пам’ятаєш? Тим більше, ви мене провідували не часто, мені сумно одній. А тепер у мене сенс життя знову з’явився. Я більше не почуваюся самотньою. Василь залишається, і крапка! – і мама поклала слухавку.
Чоловік рішуче піднявся:
– Цього не можна просто так залишати! Одягайся, ми їдемо до твоєї мами!
Я хаотично забігала по квартирі, плутаючись в одязі. Чоловік забігав разом зі мною.
– Твоя мама дуже добра і наївна! Її за дві секунди може обдурити хто завгодно. А раптом це аферист? Зазіхнув на її квартиру! Василь, треба ж! Я зараз подивлюся на цього Василя!
Через півгодини божевільної гонки по місту ми припаркувалися під маминим під’їздом. Чоловік відкрив багажник, дістав монтировку і задумливо зважив її в руці.
– Це ще навіщо? – злякалася я.
– Всіляко буває, – похмуро пояснив він. – Раптом Василь не захоче піти добровільно.
– Ні, давай тільки без рук, – благала я, уявляючи сцену.
Тільки-но ми ступили на поріг, чоловік грізно вигукнув:
– Ну, і де він ?!
– У вітальні в кріслі спить, – спантеличено відповіла мама. – А що сталося? Я вас не чекала…
Але чоловік вже влетів у вітальню, а я слідом за ним.
На маминому кріслі нахабно розвалився… великий рудий котяра! Побачивши нас, він сів, обвив лапи пухнастим рудим хвостом і нявкнув басом.
– Знайомтеся, це мій Василь, – входячи слідом за нами, сказала мама.
– Але це ж кіт! – здивовано випалили ми хором.
– Ну так, кіт. А ви що подумали? – засміялася мама, дивлячись на наші витягнуті обличчя.
Автор: Ольга Бoбунова.
Фото ілюстративне.
