Знаєте, що мене просто виводить з себе? Це великомудрі фрази, яких зараз розвелося стільки, що вже сумуєш за стандартним написом на паркані.
Я про фразочки з інтернету.
Сьогоднішня мене просто бабахнула: «Терпіння – це ключ, який відкриває будь-які двері» типу цього.
Вибачте, якби це було правдою, то я б уже повідкривала всі двері, що є на світі, а насправді не можу закрити через своє хвалене терпіння одні – двері свого шлюбу.
– Ну, потерпи, – скажуть якісь мудрі, – може щось зміниться.
– Мені вже п’ятдесят – що може змінитися? , – кажу я.
– Значить, ти недостатньо терпиш, – скаже ще якийсь мудрий, – Або просто не знаєш, що то таке.
О, любі мої, я з епохи, де черги – це пів твого життя. черги в магазинах, черги в поліклініках, черги на житло, черги на путівку, черги на реєстрацію шлюбу…
Черги, черги, черги…
Моє життя пройшло в них, тому не кажіть мені про терпіння! Я можу в поліклініці зайняти черги в чотирьох кабінетах і жодної не пропустити! І це я про черги на аналізи, а про інші кабінети – то просто дрібничка.
І в жодній черзі за всеньке своє життя я не влаштовувала сцен «я тут стояла». Жодного разу.
Тому ви уявляєте, що моє терпіння вилите зі сталі і притрушене титановими пластинами.
Але все своє життя я чекаю, коли мій чоловік стане мені опорою ті підтримкою в життя. так, любі мої, не мільйонером, не олігархом, а просто людиною, яка мене підтримує.
Вже тридцять років шлюбу, а цього не стається.
Вартує мені зробити якусь невдалу покупку чи невдале рішення і головний критик мого життя тут як тут:
– Я ж тобі казав, ніколи мене не слухаєш…
І це про каву…
Історія така – я все життя п’ю каву і це єдина в ньому радість, якщо отак посудити. Я люблю запах, люблю смак, який одночасно і обпалює і гірчить язик, люблю час. Який я приділяю лише собі.
І ось останнім часом почула серця і мій чоловік тут як тут з висновком:
– Я ж тобі казав, ніколи мене не слухаєш…
Ні слова підтримки, ні крихта жалю в момент, коли людина цього потребує.
І далі так з усім, що стосується дрібничок чи чогось більшого.
А я терплю…
Терпіла в молодості, бо були малі дати. Терпіла й самих дітей, які виводили з себе капризами, успіхами в навчанні і невдалим вибором суджених.
Терпіла чоловіка й тоді, коли діти пішли вчитися, бо їх треба було на щось вчити, а дві зарплати таки кращі, ніж одна. Проте, як порахувати його зарплату і моє терпіння, то воно дуже дешево йому обходилося.
Зараз теж терплю його біля себе, бо дітей треба підтримати, щоб вони менше терпіли одне одного.
Нехай вже я терпітиму за всіх.
Але найгірше, що я до цього звикла – звикла до щоденного терпіння. Це моє.
Але невже це моя найкраща якість? Це все на що я в цьому житті здатна і для чого народжена?
І отак життя закінчиться, а я й далі буду терпенною жінкою? І ніхто мене до лику святих не приставить.
Скажуть:
– Ми всі такі, загартовані в чергах і навчені обставинами. Ми всі терпимо…
І я з ними погоджуся. Це справді так.
В мене лише одне питання – хто видумав ту великомудру фразу про терпіння і хто її взагалі поширює?
Панове, ви трохи думайте про тих панянок, яких може кондрачка вхопити після прочитаного, як от мене з моїй серцем.
Фото Ярослава Романюка
