— Ти що, з глузду з’їхав? — голос Лариси тремтів, коли вона стояла посеред кухні на дачі. — Ми вас пустили сюди на пару місяців, а ви тут усе перевернули догори дригом! Диван роздертий, стільниця пропалена, сервіз бабусин розбитий! І ще й гостей водите щовечора?
Денис поставив пакет на стіл, звідки чулося дзенькання пляшок.
— Та ну, Ларо, не гарячкуй. Діти погралися, собака пробіглася… Зараз приберемо.
— Приберете? — вона підійшла ближче, дивлячись йому просто в очі. — А хто мені новий гарнітур полагодить? Хто стільницю замінить? Ви тут три місяці живете, а ми з Антоном полтора року вклали в цей будинок усе, що мали. І ти ще кажеш «погралися»?
Антон мовчав, стоячи в дверях, і тільки важко зітхнув.
Світлана тихо стояла в кутку, опустивши очі.
— Вибачте… — прошептала вона. — Я намагалася…
Але Лариса вже не могла зупинитися.
— Сьогодні ж починайте збирати речі. До кінця тижня вас тут не повинно бути.
Зинаїда Петрівна провела долонею по свіжопофарбованих перилах веранди й усміхнулася.
— Ого, яка краса вийшла. Андрію, ти справді молодець, все сам зробив.
— Та майже два роки по вихідних, — Андрій посміхнувся, але Олена помітила, як він трохи втомлено примружив очі.
Віталій пройшовся кімнатою, зазирнув на кухню, помацав нові ручки на шафках.
— А ми й гадки не мали, що ви так серйозно взялись. Могли б сказати, ми б приїхали, допомогли.
Олена відвернулася до вікна, щоб ніхто не побачив її обличчя. За ці роки — жодного дзвінка з питанням, чи треба підмога. А тепер, коли все пахне новою фарбою й блищить, раптом згадали.
— Ой, а це що таке гарне? — дружина Віталія, Оксана, визирнула у двір. — Гойдалка?
— Тато сам зробив! — маленька Соня підбігла до мами й потягла за рукав. — З старої автомобільної шини, уявляєш?
— Покришку на звалищі знайшов, — Андрій погладив доньку по голові. — Два вечори майстрував, зате тепер її звідти не стягнеш.
Діти Віталія, Максим і Катя, вже носилися ділянкою, топчучи клумбу, яку Олена старалася посадити навесні. Вона хотіла щось сказати, але Оксана випередала:
— Максиме! Катю! Обережніше там, будь ласка!
Діти ніби й не почули. Оксана тільки винувато стенула плечима.
Пізніше всі посідали на веранді. Олена розливала чай.
— Гарно у вас тут, — мовила Зинаїда Петрівна, оглядаючи садок. — Шість соток, так? Будинок невеликий, зате затишний. У Віталія такого немає.
Олена перехопила погляд чоловіка. Андрій ледь помітно хитнув головою: не починай.
— Ми три роки відкладали на перший внесок, — спокійно сказала Олена. — А потім ще майже два роки все ремонтували. Оці вікна — чотири місяці відкладали, щоб купити.
— Та я не докоряю, — Зинаїда Петрівна підняла руки. — Просто кажу, що не кожному так щастить.
Щастить. Олена міцніше стиснула чашку в руках. Коли Андрій у листопаді ліз на дах лагодити протік під холодним дощем — це теж щастя? Коли вона після роботи в кав’ярні їхала сюди фарбувати стіни до пізньої ночі — теж пощастило?
— Мамо, годі вже, — тихо сказав Андрій.
— А що я такого сказала? — свекруха образилася й піджала губи.
Після обіду Віталій вийшов покурити на ґанок. Олена збирала посуд, коли почула крізь відчинене вікно:
— Нормально вони тут влаштувалися. Будинок, ділянка, спокій. А ми в орендованій квартирі тиснемось.
— Вони ж працювали на це, — голос Оксани був тихий, невпевнений.
— Та ну, годі. Андрій завжди вмів влаштуватися. Робота нормальна, боргів не наробив, от і накопичили.
Олена стояла з тарілкою в руках і не могла поворухнутися. Ніби вони не вклали сюди силу й час, а просто пощастило в лотерею.
Увечері, коли гості поїхали, Олена довго сиділа на веранді сама. Соня вже спала, Андрій лагодив щось у машині. Вона дивилась на стару яблуню, на гойдалку, на свіжопофарбовані сходинки — і відчувала дивну важкість у грудях.
Все це було їхнє. Зароблене, вибудуване, вимріяне. Але після сьогоднішнього дня радість ніби потьмяніла. Ніби хтось пройшовся брудними черевиками по чистій підлозі.
Андрій піднявся на веранду, сів поруч.
— Ти чого така?
— Та нічого. Просто думаю.
— Мама не зі зла. Вона просто за Віталія хвилюється.
— Я розумію.
Вони помовчали. Десь далеко гавкала собака, пахло скошеною травою й охололим шашликом.
— Гарно тут, — сказав Андрій. — Нарешті свій куточок.
Олена кивнула, але важкість не зникала.
Літо минуло спокійно. Вони приїжджали майже кожні вихідні. Соня гойдалася на гойдалці до сутінків, Олена варила варення з яблук зі старого дерева. Осінь була теплою, і вони встигли закрити сезон наприкінці вересня — законсервували все, злили воду, зачинили віконниці. Їхали з легким серцем: попереду зима, а навесні знову сюди.
У листопаді зателефонував Віталій. Олена повернулася з роботи й одразу зрозуміла по обличчю чоловіка — щось трапилося.
— Віталій дзвонив, — Андрій сів за кухонний стіл і потер перенісся. — У нього проблеми зі здоров’ям.
— Які саме?
— Спина він не може працювати як раніше. Оксана сама не тягне. Господар квартири виганяє їх — заборгували за оренду.
Олена повільно опустилася на стілець навпроти.
— Оце так. І що вони тепер робитимуть?
Андрій не відповів одразу. Дивився в стіл, крутив у пальцях запальничку.
— Попросив пустити їх на дачу на зиму. Каже, до весни видужає, знайде якусь сидячу роботу.
— На дачу, — повторила Олена. — На нашу дачу.
— Олено, він же брат. У нього негаразди зі здоров’яв. До мами вони не влізуть — сама знаєш, однокімнатна. А в них двоє дітей.
Вона мовчала. Перед очима пропливали картинки: свіжа фарба, нові вікна, гойдалка, яку Андрій майстрував два вечори, диван, на який відкладали півроку, кухонний гарнітур, який самі збирали до глибокої ночі. І Максим з Катею, що топчуть клумбу.
— На скільки?
— Пару місяців. Максимум до весни.
— Ти вже погодився, — це прозвучало не як питання.
Андрій підняв очі.
— Я сказав, що спочатку обговоримо з тобою.
Але його мовчання сказало більше, ніж слова. Олена встала, підійшла до вікна. Надворі темніло.
— Майже два роки, Андрію. Два роки ми без вихідних, без відпустки робили ремонт. Вкладали кожну копійку. Стільки сил сюди поклали. А тепер твій брат, який за весь цей час жодного разу не приїхав допомогти, буде тут жити?
— Тимчасово.
— Тимчасово, — гірко усміхнулася вона. — Гаразд. Нехай живуть. Але якщо через два місяці вони не звільнять будинок — я сама їх попрошу виїхати. І мені байдуже, що скаже твоя мама.
Андрій тільки кивнув і вийшов з кухні.
У жовтні Віталій із сім’єю заїхав на дачу. Олена не поїхала допомагати з переїздом — не могла дивитися, як чужі люди заходять у їхній дім. Андрій повернувся пізно, втомлений, з запахом сигарет.
— Ну як там? — спитала вона, не відриваючись від телевізора.
— Нормально. Облаштовуються.
— Оксана хоч подякувала?
— Сказала.
— А Віталій?
Андрій не відповів. Олена тільки зітхнула й перемкнула канал.
Соня залізла до неї на диван, притулилася.
— Мамо, а ми вже не поїдемо на дачу цього року?
— Ні, доню. Цього року вже ні.
Дівчинка зітхнула й задивилася в мультик.
Через місяць Олена не витримала.
— Треба поїхати, перевірити, — сказала вона за вечерею.
Андрій підняв очі від тарілки.
— Та що там перевіряти? Вони дорослі люди, самі впораються.
— Андрію, там котел, труби. Зима скоро. Мало що може трапитися.
— Ну добре, — стенув плечима. — У суботу з’їздимо.
Олена кивнула, але всередині вже з’явилося недобре передчуття.
Дача зустріла їх гавкотом. З-за паркану вибігла руда собака й заметушилася двором.
— Вони собаку завели? — Олена зупинилася біля хвіртки.
— Віталій нічого не казав.
У дворі було неприбрано — іграшки, порожні пляшки біля ґанку.
Двері відчинила Оксана.
— Ой, приїхали! Заходьте, я чайник поставлю.
Олена кивнула на собаку.
— А це звідки?
Оксана зам’ялася, відвела погляд.
— Це… колега Віталія привіз. У них на роботі зміни, собаку було нікуди подіти.
Олена промовчала, тільки міцніше стиснула губи.
Усередині пахло смаженою картоплею й собачою шерстю. На підлозі — сліди від взуття, в кутку — миска з водою. Олена пройшлася кімнатами.
Диван був накритий старим пледом, на кухні — немиті тарілки, але загалом терпімо.
— Вибач за безлад, — метушилася Оксана з чашками. — Діти хворіли, не до прибирання було.
— Нічого, — Олена спробувала посміхнутися. — Головне, щоб вам було тепло.
Віталій вийшов зі спальні, трохи кульгаючи.
— О, брат! Як доїхали?
— Нормально. Як спина?
— Помаленьку. Лікар каже, до весни стане легше.
Посиділи на кухні, попили чаю. Віталій скаржився на здоров’я, Оксана мовчала, діти бігали по дому. Максим мало не збив вазу, Катя тягла маму за рукав, просячи печиво. Собака плуталася під ногами.
Олена дивилась на це все й мовчала. Шумно, не затишно, чужі люди в їхньому домі. Але ж тимчасово. Можна трохи потерпіти.
По дорозі додому Андрій спитав:
— Ну як тобі?
— Нормально, — знизала плечима Олена. — Трохи бруднувато, звичайно. Але нічого, нехай живуть.
— От бачиш. А ти хвилювалася.
Вона кивнула й відвернулася до вікна. Хвилювалася. І досі хвилюється.
Новий рік зустріли вдома втрьох. Тихо, спокійно, з салатом і мультиками для Соні. Про дачу старалися не згадувати.
У середині січня зателефонувала сусідка Валентина Миколаївна.
— Олено, добрий день. Я тобі от що хочу сказати…
— Добрий день, Валентино Миколаївно. Що трапилося?
— У вас там родичі живуть, так?
— Так, брат чоловіка з сім’єю. А що?
Сусідка помовчала.
— Ти б приїхала, подивилася. Кожного вечора в них гості, музика до пізньої ночі. Собака гавкає, діти галасують. Я вже втомилася зауваження робити — а Віталій тільки рукою махає.
Олена міцно стиснула телефон.
— Дякую, що зателефонували. Приїдемо на вихідних.
Увечері, коли Соня заснула, вона сіла навпроти Андрія на кухні.
— Ти коли востаннє братові дзвонив?
— На Новий рік, здається.
— А сьогодні Валентина Миколаївна телефонувала.
Олена переказала розмову. Андрій слухав, потираючи перенісся.
— Каже, щовечора гості, музика, собака не вмовкає. Віталій на зауваження не реагує.
— Може, сусідка перебільшує. Старша людина, їй усе здається гучним.
— Андрію, — Олена подивилася йому в очі. — Я все розумію, це твій брат. Але я більше не хочу це терпіти.
Він помовчав, покрутив телефон у руках.
— Мені це теж не подобається. Давай не поспішати. Съїздимо, подивимося самі.
У суботу вони приїхали без попередження.
Ще з дороги Олена помітила чужу машину біля паркану — стару «дев’ятку» з пом’ятим крилом.
— Це чия? — спитала вона.
— Не знаю, — нахмурився Андрій.
У дворі валялися іграшки, порожні каністри, якісь ганчірки й розібраний мангал. Собака з гавкотом вибігла назустріч.
Двері відчинила Оксана — бліда, розпатлана, у старому халаті.
— Ой… ви приїхали. Ми не чекали.
— Просто вирішили провідати, — Олена зайшла в дім.
Запах вразив одразу: вогкість, собача шерсть, старий дим і щось кисле. На підлозі — брудні сліди, шерсть у кутках. У коридорі купа взуття й дитячих речей.
Вона пройшла до кімнати. Диван, на який вони так довго збирали, був без покривала. Один підлокітник роздертий, з дірки стирчав наповнювач. На тканині — темні плями.
— Боже мій, — тихо видихнула Олена.
Андрій зайшов слідом і зупинився на порозі.
На кухні було ще гірше. Новий гарнітур заляпаний жиром. Дверцята шафки висіли на одній петлі. На стільниці — глибокий слід від чогось гарячого. У раковині гора брудного посуду.
Олена відчинила шафку над мийкою, де стояв бабусин сервіз. Полиці були порожні. Лише одна тріснута чашка лежала на боці.
— Де сервіз? — повернулася вона до Оксани.
— Який сервіз?
— Синій, з золотою облямівкою. Шість чашок, блюдця, чайник…
Оксана відвела очі.
— Максим грався… Ми хотіли купити новий, але поки…
У цей момент грюкнули вхідні двері. Почулися голоси, сміх. На кухню зайшов Віталій — веселий, рум’яний — а за ним якийсь чоловік у брудній куртці з пакетом, де виднілися пляшки.
— О, брат! Які гості! Познайомся, це Сергій, сусід. Заходь, Сергію, зараз посидимо.
Олена дивилася на них і відчувала, як усередині піднімається важка хвиля.
— Що тут відбувається? — голос її став твердішим. — Що за безлад ви влаштували? Вас пустили по-людськи, а ви… подивіться на цей гарнітур, на стільницю, на посуд!
— Ларо, та ну, — Віталій поставив пакет. — Зараз приберемо.
— Приберете? А хто мені диван полагодить? Хто сервіз відновить? Три місяці живете — і жодної копійки не заробили, щоб хоч щось полагодити.
Чоловік позадкував до дверей.
— Я, мабуть, піду…
— Та стій, Сергію, — махнув рукою Віталій. — Це сімейне, розберемося.
— Ви маєте звільнити будинок, — сказала Олена вже тихіше, але твердо. — Сьогодні починайте збиратися. Вам тут більше не місце.
Запала тиша.
— Ти серйозно? — Віталій витріщився на неї.
— Абсолютно.
— Андрію, ти чуєш, що каже твоя дружина? Скажи їй.
Андрій довго дивився на роздертий диван, на опалену стільницю, на бруд під ногами.
— Вона має рацію, — нарешті промовив він. — Вам треба виїхати.
— Брат, ти що? У мене спина, грошей немає навіть на оренду. Куди нам іти?
— Спина не заважає тобі гостей приймати й пити, — тихо сказала Олена. — За три місяці міг би хоч щось знайти.
— Андрію, ти чуєш, що вона каже?
— Чую, — Андрій ступив крок уперед. — І я з нею згоден. Ти ніколи не мав свого, тому й не цінуєш.
Обличчя Віталія потемніло.
— Ось воно як. Я, значить, бідний, а ти господар. Дружина сказала — і ти відразу погодився.
— Це не про дружину. Це про те, що ти зруйнував наш дім.
— Та подумаєш, диван! Куплю я вам новий!
— На які гроші? — спитала Олена. — Ти за три місяці нічого не заробив.
Віталій мовчки схопив пакет і вийшов, грюкнувши дверима в кімнату.
Оксана стояла в кутку, очі в неї були мокрі.
— Вибачте… Я йому постійно говорила…
Олена подивилася на неї — і гнів трохи вщух. Оксана просто тягнула все на собі.
— До кінця тижня, — вже спокійніше сказала Олена. — Знайдіть собі щось. Ми більше не можемо вас тут залишати. Це не по-людськи — не цінувати те, що вам дали.
Наступного дня зателефонувала Зинаїда Петрівна.
— Андрію, що ви там наробили? Віталій дзвонив, каже, ви їх виганяєте.
— Мамо, ти б побачила, що вони зробили з дачею.
— Та що там могло статися? Діти маленькі, трохи пошуміли. А ви одразу — виїжджайте. Де їм жити?
— Це не наша проблема, — Олена взяла трубку. — Ми їх пустили на два місяці. Минуло три. Вони зіпсували ремонт, розбили бабусин сервіз, влаштовували гулянки щовечора.
— Олено, ти завжди була суворою, — голос свекрухи став холодним. — Але це вже занадто. Віталій — рідня. А рідні допомагають.
— Рідня — це ті, хто допомагає, а не користується. За два роки ремонту ніхто з вас жодного разу не приїхав. А тепер ми маємо терпіти?
Зинаїда Петрівна поклала трубку.
Через тиждень Віталій виїхав. Без слів, без прощання. Залишив ключі на ґанку й коротку записку: «Дякую за притулок».
Навесні вони приїхали на дачу втрьох. Соня одразу побігла до гойдалки — вона була ціла, тільки мотузка трохи перетерлася. Андрій поліз на дах перевіряти, Олена зайшла в дім.
Порожньо. Брудно. Пахло вогкістю. На підлозі — подряпини від кігтів, у кутку — забута дитяча машинка.
Олена підняла її, покрутила в руках і поставила на підвіконня.
Потім узяла відро й ганчірку й почала мити підлогу.
До червня дім знову ожив. Нова оббивка на дивані — не така, як була, але своя. Дверцята шафи полагоджені. Стільницю довелося замінити повністю.
На веранді — свіжа фарба, Олена сама фарбувала три вечори поспіль.
Соня гойдалася на гойдалці з новою мотузкою. Андрій смажив шашлик. Пахло вугіллям, молодою травою й цвітом яблуні.
Олена сиділа на сходинках і дивилась на ділянку. На грядки, які вони копали разом. На яблуню. На паркан, який Андрій підремонтував.
— Гарно тут, — сказав він, сідаючи поруч.
— Так, — кивнула вона. — Тепер справді наше.
Віталій так і не зателефонував — образився, мабуть. З Зинаїдою Петрівною спілкувалися тільки на свята, коротко й сухо. На душі лишався неприємний присмак.
Вони щиро хотіли допомогти по-родинному. А вийшло, що допомогли — і стали чужими. Пустили в дім — і втратили близьких.
— Знаєш, що найгірше? — Олена повернулася до чоловіка. — Ми їх пустили, бо вважали ріднею. А втратили — теж через це.
Андрій помовчав, потім обійняв її за плечі.
— Може, й не було тієї рідні. Лише слово.
Олена притулилася до нього. Соня сміялася на гойдалці, вітер шелестів у яблуні. Дача пахла свіжою фарбою й новим початком. Вони впоралися. Разом.
Головна кратинка ілюстративна.
