Тимур повернувся зі служби з купою подарункових пакетів у руках.
— Ну як відсвяткували твій день народження? — Запитала дружина, зустрівши його на порозі.
— Як завжди, — відповів втомлено Тимур, передаючи їй пакети. — Посиділи кілька годин у моєму кабінеті, люди надарували мені купу всіляких дрібниць. Краще б віддали грошима.
— Не бурчи, — посміхнулася дружина. — Люди дарують подарунки від щирого серця. А коли дають грошима, вони неначе відкуповуються.
— Гаразд, тоді давай подивимось, які у моїх колег щирі серця? – посміхнувся Тимур.
Вони неквапом пройшли до кімнати і сіли за стіл. Дружина полізла в перший подарунковий пакет і витягла з нього велику чорну скриньку з красивим розписом.
— Яка краса, — награно вигукнула дружина. — Мені здається, це дуже корисна річ.
— Ага, — саркастично підтакнув Тимур. — І якщо мені не зраджує пам’ять, таку красу мені колись вже дарували. Роки три тому. Щоправда, не на роботі, а твої родичі.
— Точно, у нас вже була така краса, — кивнула жінка. — Я її комусь передарувала. — Дружина покрутила скриньку в руках, і раптом застигла. — Ти знаєш, мені здається, що ця подряпина на задній стінці, вона була і на тій скриньці. Тому що цю подряпину зробила я. Чи мені здається?
— Та годі тобі, — здивувався Тимур. — Так не буває. Цікаво. Мені, чомусь, теж здається, що це — та сама скринька. Ти не пам’ятаєш, кому ти її передарувала?
— Зараз, спробую згадати. У кого ми були на святах? Все! Згадала! Здається, я її сплавила Оленці. Я ще тоді пішла до неї на день народження без тебе, бо ти був у від’їзді. Я тоді подумала, що ця скринька дуже навіть підійде для зберігання її золотих прикрас. У неї ж цього добра повно. Слухай, Тимуре, а хто подарував тобі цей подарунок?
— Андрій Володимирович.
— А ти зможеш йому зателефонувати та дізнатися, чи знає він Кравець Олену Вікторівну?
— Навіщо?
— Ну як навіщо? Якщо він з нею знайомий, то виходить, що вона йому подарувала ту скриньку, яку я подарувала їй. То значить, вийшов кругообіг подарунка в природі. Ото буде смішно, якщо це справді так.
— Ти справді так вважаєш? — Тимур чомусь раптом напружився, неначе згадав щось дуже важливе. Він уважно подивився на скриньку, потім почав квапливо набирати номер свого товариша по службі. — Насправді вийде дуже кумедно.
Поки Тимур розмовляв по телефону, дружина продовжила крутити в руках дрібничку.
— Так, — кивнув Тимур, закінчивши розмову з колегою. — Андрій Володимирович знає цю твою Олену. Виявляється, вона дружина його найкращого друга. Виходить, що це саме та скринька про яку ми й подумали. Вона передарована вже тричі.
— Ну ось! — засміялася дружина. – Я ж казала – це вона! А ще я згадала, що коли я її передарувала, ти на мене за це дуже сильно сварився.
— А я цього не пам’ятаю, — злякано похитав головою Тимур.
— Ну, а як же? Ти казав, щоб я не сміла дарувати твої подарунки іншим людям. Що тобі вони дуже дорогі.
— Не може цього бути! – наполягав чоловік. — Що за нісенітниця?
— Ну гаразд, — погодилася дружина. — Не пам’ятаєш, то й не треба. Тоді я знову її комусь передарую.
— Е ні! – Тимур раптом вихопив скриньку з рук дружини. — Не треба її нікому дарувати!
— Але чому? — Здивувалася жінка.
— Тому! – коротко відповів чоловік. — Якщо вона знову повернулася до мене, то це певно доля.
— Але ж вона тобі не потрібна, — знизала плечима дружина. – Тільки займатиме місце і збиратиме пил.
— Ну і нехай. Та й взагалі, люба, мені чомусь сильно захотілося їсти. Давай, решта подарунків подивимось з тобою пізніше. А зараз нагодуй мене, будь ласка.
— То ти ж тільки з-за святкового столу! – здивувалася дружина.
— А я там нічого не їв, — обманув Тимур. – Тільки сидів і слухав тости на свою честь.
— Ну, гаразд, — кивнула дружина, — зараз приготую тобі щось смачненьке. Я швидко.
Дружина вирушила на кухню.
Тимур трохи почекав, і коли почув, як дружина загриміла посудом на кухні, хутко відкрив скриньку, підчепив нігтем оксамитову ганчірочку, що лежала на її дні, і радісно засміявся.
Під ганчіркою, як не дивно, була схована ніким не виявлена заначка — п’ять стодоларових купюр, які Тимур три роки тому сховав сюди на чорний день.
Він швиденько перерахував купюри, поклав їх знову на дно скриньки, накрив зверху оксамитовою ганчірочкою і закрив подаровану річ. Потім підійшов до шафи і сховав її подалі від сторонніх очей.
— Любий, вечеря готова! — Покликала його дружина з кухні.
— Іду! — обізвався щасливий чоловік.
А. Аnіsimіv.
Фото ілюстративне.
