Я дивилася на нього і бачила нашого сина маленького, коли він грав у хованки, закривав очі руками, і казав:
– Шукайте мене.
Ось так приблизно виглядав зараз чоловік.
Я пробачала чоловікові поганий настрій, те, що негаразди з роботи він приносив додому, я підтримувала його, коли у нього були важкі часи, піклувалася про його здоров’я, на собі тягнула виховання дітей, щоб йому було легше.
Я для себе вважала, що заслужила на те аби мене поважали. Так, хай не любить, але поважає мене як свою дружину, а не ось ці всі роздування з мухи слона і він гримає дверима та приходить зранку снідати.
Я все розуміла, що всі його друзі мають нових дружин, молодих і гарних, дітей нових, життя вирує і фонтанує. Але ніхто з його друзів не був поруч з ним тоді, коли у нього й десяти гривень не було за душею, як і цієї жінки не було.
Вони з’явилися лише тоді, коли у Миколи з’явилися гроші.
Тому я вирішила піти, бо що тут зберігати, коли нема й тіні вдячності, бо раптом виявилося, що то все його.
Він забув, що я позичала в батьків гроші аби він знову розкрутився і їх ми так і не віддали, забув, що я була йому за бухгалтера довгі роки, хоч професія у мене інша, але я пішла на курси аби ми не платили ще й за це.
Я була нянькою і репетитором нашим дітям, лікарем, психологом, кухарем, прачкою, домробітницею, водієм, економкою, секретаркою, менеджеркою, вчителькою… І це все без вихідних і двадцять чотири години на добу.
Майно ми розділили порівну і мій чоловік полетів жити до своєї нової коханої і о, чудо, вона з часом виявилася такою ж звичайною жінкою, яка хоче ремонту в квартирі, на дачі, хоче дітей і приватний садок, хоче аби її любили попри все зайве.
Тоді чоловік постукав в мої двері, але я не відкрила.
Він й досі стрибає від однієї молодиці до іншої, а ті йому дітей бавлять та грошей вимагають.
Свекруха вже не одну бесіду зі мною провела на тему того, що я просто зобов’язана прийняти Миколу назад.
– Ти хочеш аби він цілий садок дітей мені привів? Я не знаю цих дітей, не знаю цих жінок, я вже людина у віці, мені потрібен спокій.
– Чому ви це кажете мені?, – питаю я її, – кажіть синові.
– Він каже, що ти його не приймаєш назад і він не має виходу.
І це чоловік. який розміняв п’ятий десяток. Вкотре їй пояснюю, що не планую й далі з ним мати справу, хай сам ростить своїх дітей і може з якоюсь та й пощастить вгомонитися.
Я виїхала в інше місто, до дітей, бо вони обоє вчаться у Тернополі. Тут купила квартиру, продавши стару, маю роботу і цілком добре живу.
Я не гоню себе в стосунки, бо мені поки й не треба. Все думаю про те, що я Миколу й добре не знала, вчилися разом і наче було захоплення, але ж не треба було заміж отак швидко виходити. А як ні, коли всі навколо й так казали, що вже пора, а як заходишся, а як покине… А потім діти пішли, прийшлося вживатися з його характером саме мені, а він наче зрозумів, що він найголовніший і його слово зверху, а я не мала сили ще й його виховувати, адже були діти. Думала, що колись він все зрозуміє, мені ж колись казали: «Підростеш – зрозумієш». А він чомусь не зрозумів.
Поки не можу це все відпустити, напевно, не можу собі пробачити і себе втішити, що таке буває, життя продовжується і так далі… Хтось має дієві рецепти в такому випадку?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
