Сказала просто, що він їх покинув, коли на світ з’явився Петрик. На цьому всі Петрикові питання про батька і закінчилися. Він подивився тоді на маму і не по-дитячому якось сумно сказав:
— Зрадник!
А взагалі в житті Петрика все було нормально, у нього був улюблений дід, з яким він міг, якщо що, повирішувати всі свої пацанські питання, без участі мами і бабусі.
Дід Михайло був, звичайно, строгий і навіть дуже, але Петрика любив.
Петрик це знав, бо пам’ятав, як він одного разу, коли йому було років п’ять, він наступив на цвях, вірніше на дошку з якої стирчав цей самий цвях, і проткнув ногу. То дід підхопивши його на руки, бігом відніс онука в лікарню. Там всіх підняв на ноги і Петрика відразу забрав лікар. Йому там все належно обробили. Весь цей час дід сидів в коридорі і сильно переживав за нього. А коли Петрика з перебинтованою ногою благополучно відправили додому, попередньо давши настанови діду, і вони обидва йшли назад з лікарні, Петрик все-таки отримав потиличника від діда.
— А ось це за те, що ти, безокий бевзь і не прибрав цю дошку, як я тобі казав перед цим, а кинув куди попало! А потрапило якраз тобі за твою ж недбалість!
Петрик тоді, звичайно, надувся на діда, але поміркувавши трохи, все-таки зрозумів, що дід був правий і що нема чого бути бовдуром.
Мама Петрика від безробіття в селі, їхала працювати в місто і приїжджала тільки на вихідні. Привозила Петрикові всякі там сорочки, джинси та смаколики. І не забувала і про діда з бабусею.
Одного разу привезла дідові теплу сорочку. Тоді дід безперервно бурчав, що мовляв у нього цих ганчірок і так вистачає, і що нічого даремно витрачатися, краще б ось Петрикові книжок купила. А то, мовляв, ганяє цілими днями по вулиці, краще б сидів читав, а то по мові одні трояки нахапав.
Але потім, коли його змусили все-таки одягти цю сорочку, дід непомітно від жінок, а Петрик це бачив, пішов в кімнату і хвилин п’ять крутився перед дзеркалом розглядаючи обновку, потім діловито хмикнув і нагнавши на себе знову маску суворості вийшов з кімнати.
Петрик стояв тоді за дверима і в щілинку все це бачив. Він затиснув собі рота долонею, щоб не розсміятися.
Зате коли мама привезла дідові і бабусі утеплені калоші, ось тут вже дід взагалі не пручався, а взув їх відразу, та потім ще й в них в магазин попрямував, щоб значить, всі сусіди побачили, яку потрібну обновку йому купила доня.
Взагалі-то Петрик, завжди був дуже радий приїзду матері, він нудьгував без неї і звичайно, був радий її подарункам, але найбільше йому хотілося, щоб у нього з’явився велосипед.
Он його друг Миколка! Так той ганяв на новенькому блискучому велосипеді, аж курява з-під коліс. Петрик навіть попросив його покататися. Ох, як було захоплююче нестися по вулиці, вітер у вухах шумів, і здавалося, що ти майже летиш!
Але це був велосипед. Миколка сказав, що велик йому купив батько, за хороші оцінки в щоденнику.
Нууу! Петрику такого велика, за таким критерієм, зроду було не бачити! Трояки в щоденнику не давали ніякої надії на такі подарунки.
Він якось, все-таки спробував заїкнутися дідові про велосипед. Нагадавши йому ніби ненароком, що добре б на його день народження купити йому ось такий же велосипед, як у Миколки.
На що дід грізно глянув на нього й авторитетно так сказав, як відрубав:
— Не заслужив поки!
Ось так і розвіялися Петрикові мрії. Петрик зрозумів про що сказав дід, ображено шмигнув носом і пішов в сарай.
Він заліз на сінник, під дах сараю і ось тепер напівлежав на сіні й дивився в дірку між дощок, де висіла ажурна павутина і в цій павутині билася здоровенна муха, намагаючись звільниться від пут.
Петрик вже хвилин десять спостерігав за мухою, але результатів її потуг не було. У підсумку вона мабуть втомилася і приречено затихла.
— Ось Тихону подаруночок! – почув Петрик звідкись з кутка.
Він злякано озирнувся і побачив, що в іншому кутку на сіні сидить маленький смішний дідок і теж уважно спостерігає за мухою.
— Це… Ти хто? – запитав Петрик, витріщивши на нього очі..
— Ось тобі й маєш! – сплеснув руками дідок, – так домовий я, дворовий! Ти що зовсім не знаєш?! Стільки тута живеш, а нічого не знаш! Як так?! – щиро дивуючись і посміхаючись, сказав дідок.
— Так ніби як бабуся говорила, що домовик в будинку живе! – сказав Петрик, пильніше роздивляючись, діда.
Він був одягнений в смугасту сорочку, шаровари і якісь чуні. На голові була смішна шапка, з-під якої стирчало на всі боки пучками волосся.
— Так то будинковий домовик, а я дворовий! – сказав він.
— А що є різниця?! – ще більше дивуючись запитав Петрик.
— Так, а як жеее! – хмикнув дідок, – будинковий, в домі господар, а я у дворі і ось в сарайчику теж!
— А ім’я то у тебе є? – запитав Петрик.
— Так, а як пане! Федором мене кличуть, – посміхнувся дідусь, – а ось того, хто в домі, Хомою, рідня як ніяк моя!
— Так ви що брати чи що? – все більше дивуючись, запитав Петрик.
— А то! Рідня ще й яка! – розплився в усмішці дідок, – в гості ходю до нього, а він до мене!
— А Тихон, це хто? – поцікавився Петрик.
— Так павук це, він глянь, уже улов свій запакував! – дідок вказав пальцем на діру, в якій була павутина.
Петрик повернувся і глянув.
Там павучок старанно обмотував муху павутиною, топом прикріпив її і помчав кудись.
— А ти що всіх павуків тут знаєш? – запитав Петрик, не перестаючи дивуватися.
— А як же! Це мій будинок, а хто в ньому, я всіх знати повинен! – відповів Федір, – я ось почув, що тута хтось є, ось і прийшов глянути. Ти ось що тут?
— Та так просто! – відповів Петрик і раптом знову згадав, як дід йому сказав про велосипед.
— Даремно ти на діда злишся! – сказав Федір, – ой даремно! Він же не просто так тобі в ровері відмовив! Значить заслужив!
—А ти звідки знаєш, про велик? – запитав Петрик.
— Так я ж дворовий і все чую, що ви говорите. – хитро посміхаючись, сказав Федір, – хто ж тобі винен, що ти погано вчишся ?!
— Не твоя справа! – шморгнувши носом, сказав Петрик і знову почав дивитися на павутину в дірі.
А там знову билася чергова муха.
— Вдалий день у Тихона, – сказав Петрик, намагаючись якось перевести розмову на іншу тему.
— Ти не викручуйся, ти чому такий нерозумний чи чогось не знаєш у тому навчанні! – наполегливо запитав Федір.
Петрик глянув на дідка, знову важко зітхнув.
— Та все я знаю! – відмахнувся Петрик, – тільки швидко не вмію! – чесно зізнався він, – ось пишу диктант і все боюся, що не встигну! І звичайно ж обов’язково нароблю помилок! То букву пропущу, то закінчення не те напишу! Ну не вмію я швидко! Або ось з арифметики! Треба в розумі швидко порахувати! Я рахую, але ось швидко не вмію! І як з цим справлятися, я ось навіть і не знаю!
— То ти дідові те розкажи, може він щось і придумає! Може він знає чому то так, чого ти не знаєш і допоможе Тобі! – пожвавішав дідок, – ти ось прямо скажи йому і все! Він хороший! Я ж його давненько знаю! Ще з маленького! Теж як і ти непосидою був! – дідок хихикнув, – адже він теж не дуже тоді навчався! Ох і дер його батько тоді! Так він бач, тоді щоб не отримувати від батька ночами сидів і навчався! Упертий такий був, ось!
— Що правда? – Петрик з подивом слухав діда.
— А то! Як на духу кажу! Так він після в навчанні то досяг успіху! Молодцем був! У місто їхав вчитися! Так що ти скажи дідові! Можливо чимось і допоможе! – сказав Федір, – гаразд, пора мені! Справ повно!
Не встиг Петрик його ще про діда, щось розпитати, а він уже зник.
Петрик задумався над словами Федора.
— А може і справді сказати все дідові, все одно ж не знаю що робити! – розмірковував він, лежачи на сіннику.
Знадвору почувся бабусин заклик йти їсти.
Петрик зіскочив з сінника та помчав додому.
За столом уже сидів дід, і Петрика чекала тарілка з картоплею і котлетою.
— Де тебе носить? – суворо запитав дід, – обід для всіх в один час! Чого це тебе шукати треба?!
— Діду, я не носився, я на сіннику аналізував, що ти мені сказав! – серйозно сказав Петрик, сідаючи за стіл.
Дід лукаво посміхнувся в бороду, кашлянув і знову суворо подивився на Петрика.
— Ось як! І що там аналізування?!
— Мені треба з тобою серйозно поговорити, – дивлячись на діда зовсім серйозно, сказав Петрик.
— Ну що ж! — сказав дід, — раз треба, значить треба! Приходь до мене в майстерню, я там граблі лагодити надумав, ось там і поговоримо! А поки, їж! І після обіду щоб бабусі допоміг зі столу прибрати! Зрозумів ?!
Петрик повним ротом кивнув згідно головою.
А дід подивився на бабку і підморгнув їй, посміхнувшись в бороду.
Після обіду дід встав і пішов, а Петрик дожував булку з молоком і почав допомагати прибирати зі столу.
— Петрику та я сама! – зупинила його бабуся.
-Ніііі бабусю! Дід сказав треба допомогти, значить треба! – сказав Петрик і поніс тарілки до тазика з гарячою водою, – ти це, йди мий, а я зі столу приберу все!
– Ну як скажеш! – бабуся посміхнулася, і пішла, мити тарілки.
Зібравши всі крихти та шматочки зі столу, Петрик поклав їх в пакетик і вискочивши з будинку витрусив курям, які спритно заметушилися навколо хлібних крихт.
В кінці городу у діда була зроблена невелика майстерня, де він займався лагодженням городнього начиння або лагодив там валянки собі, всьому сімейству і навіть сусідам.
Сьогодні він міняв зубчики у дерев’яних грабель.
— Ну що, допоміг? — запитав він Петрика, поглядаючи на нього поверх окулярів.
— Ну так, прибрав все, — сказав Петрик і сів на табурет, що стояв біля столу.
— Тоді говори! Що там у тебе такого термінового? – сказав дід і сів навпроти нього.
— Діду, я ж зрозумів, чим я не заслужив велика, це через оцінки мої, так ?! — Петрик запитально подивився на діда.
— Нууууу можливо, а я хіба неправий? – і дід глянув на внука.
— Але у мене тільки з мови та математики! — виправдовуючись, сказав Петрик, — я ж, розумієш, все начебто знаю, а швидко не вмію. Я ж якщо ось усно відповідати, так запросто, а як диктант або ось якщо швидко в розумі порахувати, ну ніяк не виходить! Я ж, по-всякому намагався! Не виходить і все тут! — і Петрик сумно повісив ніс.
—І це все? — запитав дід
—Ну так! — відповів Петрик, — я ж низькі оцінки тільки з диктантів і отримую і ось з математики, коли вчителька попросила в розумі порахувати швидко, а я відповів, але потім! А вона мені трояка вліпила! Ну ось що робити?! Ти ж теж, мені сказали, що не дуже вчився, коли маленький був, а потім якось ось вивчився! Може, знаєш який секрет ?! – і Петрик подивився на діда.
— Тюююю! Це хто ж тобі сказав таке про мене, га? — здивовано запитав дід, — чи не бабуся?
— Нііі, Федір! – відповів Петрик, трохи розгубившись.
— Від же старий пеньок, а обіцяв, що нікому і ніколи! Він же брехунець! – дід посміхнувся, – цим дідам точно віри ніякої!
— То ти його знаєш? — здивовано піднявши брови, запитав Петрик.
— Ну як же не знати! Я і Федора і Хому знаю, без них же будинок сирота! – сказав, посміхаючись, дід, – в будинку і у дворі повинен бути господар інакше ладу в будинку не буде! А ти де це його бачив?
— Та я ж казав, на сіннику сидів, а він там був! — відповів Петрик,— ось ми там і поговорили! Він мені і порадив тобі все розповісти, може, ти мені щось підкажеш!
— Ну ясно тепер все, — посміхнувся знову дід, — ну давай щось придумаємо разом! — дід задумався, потім посміхнувся, — а давай я тобі на час буду завдання давати, а ти їх вирішувати! Якщо не встигнеш вкластися в термін, полоти тобі грядку моркви! А потім будеш писати під диктовку слова, ну як в школі! Зошит принесеш сюди, ось і будемо з тобою вправлятися! Так би мовити напрацьовувати досвід! Зрозумів!?
Ага! — кивнув головою Петрик і помчав в дім за зошитом і олівцем.
— Ото, старий! — Пробурчав дід, — все таємниці мої видав!
— І нічого я не видав, – на верстаті сидів Федір, – чого бурчиш?! Я ж як краще хотів! Малому допомогти треба, а ти все наказуєш, так кричиш!
— Ух ти! — дід від несподіванки ледь зі стільця не злетів, — знову підслуховуєш!
— Та це ж моє господарство, — посміхнувся дідусь, — ось перевіряю, що тут такого! А тут ви розмови розмовляєте!
— Хітрюган! — дід погрозив йому пальцем, — а взагалі, дякую тобі. Я ж і правда навіть і не думав, що у нього така проблема! Нічогоооо, тут справа навички! Звикне і все зможе, він хлопець тямущий!
Хвилин через п’ять примчав Петрик.
— Ось і зошит і олівець, хай тут лежать, — Петрик поклав на стіл зошит з олівцем, — і що зараз робити будемо?
— А зараз будемо зуб граблям новий робити і вставляти, а то у нас граблі беззубі, — засміявся дід.
Дід пиляв, Петрик деревинку тримав. Дід стругав, а Петрик стружку збирав з корзинку. А між справою дід раптом питав Петрика.
— Ану швиденько мені порахуй п’ять додати вісім?
Петрик напружувався, переставав збирати стружку, посилено дивився в стелю, сопів, потім через хвилини три видавав,
— Тринадцять!
— Молодець! Але довго думаєш, я і то порахував вже! — засміявся дід.
Тепер в будь-якій ситуації дід міг раптово запитати Петрика якусь арифметичну дію. І Петрика знову застигав на місці, дивився вгору, як ніби там було щось написано, посилено ворушились губи, але відповідь завжди видавав правильну.
Після місяця таких занять Петрик вже спритніше почав міркувати і не докладав стільки зусиль, все стало якось легше виходити і швидше.
А ось з писаниною, тут було трохи складніше. Дід взяв дитячу книжку і диктував Петрику, а той старанно виводив літери і робив помилки.
— Ну і що ти написав? — сміявся дід, — сам знайди свої помилки!
Петрик водив олівцем по написаних словах, і знайшовши свою ж помилку, він дуже дивувався.
— Це як же я так?! Ось же бовдур! — і вони з дідом разом сміялися.
— По-перше пиши трохи швидше, а не виводь літери, як китайські ієрогліфи! І коли пишеш, промовляй слово про себе, а якщо не знаєш як написати правильно, згадуй правила, ти ж їх знаєш і вчив.
В результаті всіх зусиль діда і самого Петрика виявилися не марними.
Петрик перестав приносити трійки з математики і мови Останній диктант взагалі написав на «відмінно», чим дуже здивував вчительку.
— Молодчина! Це хто ж тебе так навчив? — запитала вона, вручаючи йому зошит.
— Так це ж Федір з дідом мене навчили, — відповів Петрик, сяючи від думки, що прийде і покаже дідові зошит з п’ятіркою.
— А Федір, це хто? — поцікавилася вчителька.
— Це хто? Та ж наш дворовий домовик! — відповів Петрик.
— Ах, ось воно що, — посміхнулася вчителька, — ну тоді зрозуміло, звідки такі чудові успіхи, домові вони такі!
Канікули вже маячили у вигляді яскравого сонечка за вікном.
Нарешті Петрик приніс щоденник без поганих оцінок. Це була його перемога, ну і діда теж звичайно!
Петрик урочисто вручив щоденник дідові, що сидів за столом мамою.
— Ось! Жодної трієчки! — сказав, сяючи як золота монета.
— Розумник ти наш! — бабуся чмокнула онука в маківку.
— Ну що сказати, — дід напустив на себе серйозний вигляд, але в очах стрибали смішинки, — страх полоти влітку грядки подіяв якнайкраще! Хоча полоти все одно доведеться, тут вже хоч як крути!
— Нічого діду, це вже не страшно! — посміхаючись сказав Петрик, – я ж все одно робив помилки, коли тобі відповідав!
— Ну це тааак! — засміявся дід і разом з ним мама.
— Значить так! — дід встав з-за столу, — гайда зі мною!
Він пішов на вихід, а слідом за ним Петрик, бабуся і мама. мама з бабусею переглядалися і загадково посміхалися.
Дід зайшов в сарай і через хвилину викотив звідти велосипед.
Петрик від подиву так і застиг з розкритим ротом.
— Значить так! Велик! Не новий, це ще мій! Але я його полагодив, всі запчастини змастив, кермо підправив, сідушку перетягнув, ланцюг купив новий, так що їздить він не гірше Миколиного! – дід діловито оглянув велосипед, – тримай! Ось тепер заслужив.
— Діду! Так як же це… — Петрик тримав велосипед за кермо і не знав, що сказати.
— А скажи спасибі Федорові, він мені підказав, що під сіном мій велик лежав! — тихо на вушко прошепотів дід.
Щасливий Петрик обійняв діда і покотив велосипед на вулицю, треба ж було похвалитися перед хлопцями! А як же, обов’язково, навіть!
Автор – ТЕТЯНА Кв.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
