Можу сказати, що життя моє не склалося і я в цьому винуватила батька моєї дитини Максима і це почуття перейшло на всіх і вся. Максима я винуватила в тому, що він не дотримав обіцянки і не вернувся до мене зі стажування. Доньку Іринку я вважала причиною того, що я так і не знайшла своє щастя, бо хто ж мене візьме з дитиною.
А родина Максима була винна у тому, що я ростила доньку сама і в усьому собі відмовляла, щоб хоч у неї життя склалося.
Але й життя моєї доньки не складалося, вона хоч і мала освіту, але не могла собі знайти роботу. Я вже що їй в приклад інших ставила, а вона все вдома сидить і роботу вибирає таку, щоб менше зусиль.
– Ти вся в батька, – кажу я їй, – Теж хотів щоб він легенько, а хтось віддувався. Ти подивися на своїх однолітків – вже заміжні, гуляють, веселяться, а тобі отак в чотирьох стінах і життя пройде!
– Мені так добре, я щаслива в своїх стінах, але як ти вже відкриваєш рота, то нема спасіння!
– Нема, бо я хочу аби ти вже вступилася мені з хати і я собі в спокої зажила.
Ось так ми й жили з донькою, доки я їй вже так не допекла. Що вона почала вечорами пропадати і днями. Я понадіялася, що вона нарешті або роботу хорошу знайшла, або хлопця, що те, що те – чудово. Де ж я знала, кого вона знайде і приведе до мене.
Одного недільного полудня Ірина кудись побігла, а мені сказала, що у нас будуть гості, щоб я пристойно одяглася. Я причепурилася, бо ж перед зятем треба гарно себе показати. Вже й промову придумала, як хвалитиму доньку за її господарність та кулінарні шедеври.
І ось на порозі Ірина і якась старша жінка.
– Мамо, познайомся, це моя бабуся, мама мого батька Максима.
Я була ошелешена, але Вікторія Павлівна здавалося вже прийняла цей факт.
– Ти не дивуйся, Людмило, я сама була вражена, коли Іринка стала у мене на порозі. У неї просто детективні нахили, раз вона зуміла віднайти мене.
– То ось чим ти займалася, – сказала я доньці.
– Так, мамо, бо ти вже переходиш всі межі і мені потрібна й інша точку зору на мою появу на світ. І я її отримала!
Виявилося, що Вікторія Павлівна нічого не знала про те, що в Максима є дівчина і тим більше, що вона при надії.
– Він поїхав за на стажування в Америку і довго не давався чути, я вже так переживала… А потім через п’ять років приїхав, геть змінився. Думав, що тут його зі знанням англійської на руках носитимуть, але ж не з його характером. Не зміг ніде втриматися і отак потроху й опустився. Що ми з батьком його не просили і не возили по усіх усюдах – звичка перемогла остаточно. А мені найбільше розходилося, хто ж його могилку доглядатиме, як і мене не стане, нікого ж у мене нема. а тут Іринка, – і жінка почала хлипати.
Я не знала що й казати. В моєму серці стільки накопичилося на них образи, а вони й не знали про моє існування. Як це так? Кого я тепер маю винуватити за своє життя?
Іринка переїхала жити до бабусі і ось одна моя мрія збулася, але чомусь я не стала щаслива від цього. Від чого тоді щастя залежить, коли його нема, а бажання здійснилося? Невже треба вчитися бути щасливим, як вчитися ходити чи читати? Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Автор Ксеня Ропота