fbpx

Всі знали, що вони не добре живуть, та чого знали – всі чули! Бо Василина як рота розкривала, то Василь одразу голову в плечі і мовчки йшов туди, куди вона казала

Але людям аби поговорити, а не допомогти. Хоч з іншого боку – вони дорослі люди, вже десять років живуть разом, то як їх таке життя влаштовує, то чого хтось буде між ними пхатися аби потім Василина летіла до хати та влаштовувала колотнечу?

Василь робив з моїм чоловіком в бригаді, тому я знала, що він за характером був дуже спокійним і ніколи не мав звички сперечатися, мовчки зробить і все. Зарплату віддавав жінці, собі залишав аби відмітити і так бувало, що ледве ноги тягнув додому.

Потім Василина його радо зустрічала і не раз він спав у стодолі, так мені чоловік розказував, та й сусіди бачили, що не ночує Василь в хаті, як щось у Василини не по її.

Ще й сама тим пишалася, як вона чоловіка у руках тримає, бо всі свої «концерти» влаштовувала на вулиці, щоб кожне слово її було чути, щоб всі бачили, як вона чоловіка до нігтя.

Дітей у них чомусь не було, хоча, чого «чомусь»? До такої жінки й заговорити не дуже хочеться.

Так от, то була зима, яка все змінила. Прийшов мій чоловік з зарплатою веселенький і не сам, а з Василем, який ледве на ногах стояв.

– Веди його додому, чого ти мені його до хати ведеш, – взялася в боки я.

– Та він в стодолі спатиме, а ти бачиш, який мороз…

Ну, знаєте, мені яке діло? Але що було робити і постелила я йому на дивані, лиш переживала аби мені нічого не зіпсував, ні підлоги, ні простирадла. Але обійшлося. Зранку я встала і зробила чоловікам кави, поставила розсолу і почала готувати сніданок. Василь видно, що не в своїй тарілці, лиш очима блимає, як то я поводжуся. Звичайно, що я не буду чоловіка шпетити при чужому, але вже як прийде з роботи, то я йому скажу, як то таке робити.

– Та ти їж, Василю, – кажу йому, – бо йдете на роботу, вже нема коли тобі додому йти.

Він тільки голову опустив і почав їсти. Далі всі ми розійшлися по роботах і я тільки ввечері дізналася, що то за комедія відбувалася!

Отож, прибігає Василина до них на роботу, та ще з вулиці починає на Василя, ще його не бачачи, а вже як побачила, то вдесятирила сили. Василь, як завжди, мовчки слухав, а потім їй і каже:

– Речі мої збери, я від тебе йду.

– Що?, – тільки й вичавила з себе Василина.

– То, – каже він, – До матері піду.

Спокійно повернувся і працює собі далі, а та застила. А далі розвернулася і геть, так само мовчки.

А всім же цікаво, що буде далі, бо Василь вів себе так, ніби все нормально. Пішов собі після роботи додому, наче по речі. Але ніхто його біля матері не бачив.

А далі взагалі пішла якась оказія – Василина язика прикусила і через рік привела на світ сина! Василь так само спокійно себе вів, сина любив, зарплату жінці віддавав і вже ніколи не ночував у стодолі, бо не вживав безміри. Як його Василина перепрошувала також мовчав, а вона теж нікому нічого, що ще більше дивувало, бо вона мало що в собі втримувала.

Василина навіть якось так запишалася, що у неї такий чоловік слова став, що їй вже не треба командувати, вона собі дитину у візочку возить та сюсюкає.

Я хочу вірити, що він подивився на нашу родину, на наше з чоловіком відношення і зрозумів, що він так само хоче аби до нього ставилися по-людськи, бо я по-іншому не можу пояснити такі переміни в їхній родині. А ви яку на це маєте думку – чи варто так довго терпіти таке відношення?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page