– Навіщо він тобі? – запитала вже немолода, але все ще приваблива блондинка Оксана, ледачо друкуючи договір начебто між іншим. – Ну, справді. Тобі не так багато років, та й зовнішність у тебе нормальна. Знайдеш собі чоловіка ще, матимете свого.
Оксана говорила це тридцятисемирічній Марині, своїй колезі та єдиній сусідці по офісу. Їхня компанія займалася постачанням матеріалів для рекламних виробництв, і дівчата приймали замовлення щодня з дев’ятої до шостої вечора, про що свідчила табличка на скляних дверях їхнього кабінету.
Оксана була красунею. Ніжні риси обличчя, світле волосся з легкою хвилею, здивовані блакитні очі. Одягалася вона теж зі смаком, та й подати себе вміла.
Дівчата працювали разом уже кілька років і подружилися з необхідності. Марина стала тією самою «непоказною подружкою» в їхньому тісному колективі. Надто високого зросту, з дещо різкими рисами обличчя та досить низьким голосом. Та Марина щодня наполегливо носила на роботу класичну спідницю-олівець, незважаючи на те, що виглядала в ній незграбно.
– Вирішила, значить, вирішила. Не від чоловіка щастя залежить, – коротко відповіла Марина.
– Слу-у-ухай, – протягла Оксана, – а я ось читала, що генетика багато чого вирішує, батьки, тобто. А раптом вони у цього твого Сашка якимись не такими були? І він таким же виросте? Пошкодуєш ще. Ні, краще вже зовсім без дітей, як я, ніж із чужими.
Оксана махнула рукою, а Марина тільки стиснула губи і нічого не відповіла.
Наприкінці робочого дня вона так само мовчки зібрала речі і, не прощаючись, першою вийшла з офісу.
Квітень того року був якийсь особливо похмурий. Начебто весна, а за настроєм – справжня осінь. Марина йшла до зупинки під дрібним дощем без парасольки (забула). Слідом ішла Оксана під яскравою червоною парасолькою. Вона бачила Марину, але наздоганяти не стала.
До зупинки під’їхав автобус № 58, і Марина, злившись із натовпом пасажирів, поїхала в незвичному для Оксани напрямку.
Вона вийшла на кінцевій, де багатоповерхове місто вже давно перетворилося на приватний сектор. Дощ посилився, і Марині доводилося жмуритися від наполегливих крапель. Її туфлі зовсім промокли, тілесні капронові колготки потемніли від вологи, русяве волосся втратило й без того скромний об’єм і висіло неохайними бурульками.
Вона пройшла кілька кварталів, звернула на ґрунтову дорогу і увійшла у хвіртку будинку номер три по вулиці Соснова.
Сосни, до речі, тут не росли.
У будинку було тепло і пахло борщем.
– Мам? – покликала Марина. – Мам, це я.
З кімнати вийшла літня мати.
Уже через п’ять хвилин Марина сиділа за столом, а перед нею стояла тарілка борщу. Мама заварювала чай, проливаючи його повз чайничок тремтячими руками. Апетиту у Марини не було. Вона шпортала ложкою в тарілці, як бувало в дитинстві, і не їла.
– Я дитинку всиновити хочу, – раптом сказала Марина. – Хлопчика десяти років, звати Олександр..
Мама остаточно пролила чай повз і обернулася до Марини.
– Он що ти собі вигадала! Ти що, не така, як всі?! Сама впораєшся!
Марина насупилася.
– Я вирішила.
– Мало що ти вирішила! Поговір на все село мені буде.
Марина більше не відповідала, а мати розійшлася не на жарт.
– Ти що, якась не така? Все ж при тобі. Так, не красуня, але щоб матірʼю стати, краса не потрібна!
– Від кого? Володю ти сама прогнала, – сказала Марина.
– Не пара він тобі. Якщо сама не бачиш, так хоч матір послухай.
– Я й слухала, тепер шкодую дуже, — тихо відповіла Марина.- Дякую, мамо, за борщ. Я поїду, пізно вже. Просто не хотіла по телефону казати.
Зворотний автобус довелося чекати довго. Туфлі та колготки висохнути не встигли, Марині було зовсім холодно.
Нарешті, автобус підїхав до зупинки. Марина сіла на найдальше сидіння, дістала телефон, відкрила фото хлопчика зі світлим і щирим поглядом і вперше за цілий день усміхнулася.
У місті Марина пересіла на інший автобус. Він привіз її до воріт дитячого будинку № 1. Незважаючи на пізню годину, Марина впевнено увійшла в центральні двері. Охоронець її упізнав.
– Я до Сашка. Пустите?
– Марино Вікторівно, не можна, самі знаєте. Завтра ж і так побачитеся, – лагідно сказав він. – Та ви мокра вся!
Всупереч своїм словам, літній охоронець впустив Марину через прохідну і ввімкнув чайник. Повз поста пробігли хлопчаки. Охоронець гукнув їх і попросив покликати Сашка.
Марина відпила солодкого чаю і, усміхаючись, сказала:
– Дякую.
– Вам дякую. Я ж сам сирота, от би й мені таку маму в дитинстві.
Марина почервоніла. Чи то від сором’язливості, чи то від гарячого чаю. Нарешті, прийшов Сашко. Білявий, зі швидкими живими очима. Дуже тонкий, схожий на Марину хіба що високим зростом.
– Добрий вечір, – скромно сказав він.
– Привіт, Сашенько. А я завтра за тобою приїду, додому поїдемо. Усі папери мені підписали, хотіла сьогодні сказати.
– А я вже знаю, – усміхнувся хлопець.
Марина мовчки дивилася на нього, і посмішка не сходила з обличчя. Навіть літній охоронець замилувався її красою.
– Ну, я поїду, – нарешті, сказала Марина, – підготую все. Я тобі там купила всякого. Сподобається, напевно.
Хлопець кивнув. Марина вже вийшла на ґанок, як він наздогнав її і раптом обійняв.
– Мамо, – прошепотів Сашко.
Перед сном втомлена Марина лежала в ліжку і усміхалася. Сьогодні, безперечно, був найщасливіший день, а завтра таким стане все їхнє з Сашком життя.
