Найлегшим варіантом було вийти заміж за міського хлопця, але не судилося. Так я до тридцяти років і прожила на орендованих квартирах з подружками, але в село не верталася.
Така моя поведінка дуже не подобалася моїм рідним, адже вони вважали, що ніхто не має виділятися в нашій родині, всі мають порпатися в землі та приводити на світ дітей.
– Що ти в тому місті тарганів годуєш та кирпу гнеш? Вернулася б в село, то вже давно мала б чоловіка і дітей, а так самотою й віку доживатимеш.
Але я не впадала у відчай і далі жила в місті, хай на орендованій квартирі, але в чистоті і порядку. І ось якось мені подруга підкинула ідею за яку я вхопилася.
– А чом би тобі не поїхати в Італію на заробітки? Там хороші гроші і за кілька років можна й на свою квартиру заробити, а то тут з твоєю зарплатою цього ніколи не станеться.
Я подумала, що це таки правда і поїхала. Працювала тяжко. Але на свою мрію грошей назбирала – купила в новобудові квартиру і знову подалася заробити на ремонт, бо хотіла аби все у мене було так, як я мріяла – світла велика квартира з відкритими вікнами.
Майстри вже майже завершували ремонт, як тут мені сестра двоюрідна телефонує, щоб я пустила її доньку у себе пожити.
– Ти й так скоро не приїдеш, а квартиру треба й провітрювати, щоб не кинулася пліснява. Та й що тобі шкода для сестри квартири? Вже геть нам тобі до носа не досягти?
Я б радо відмовила, але тут мама зателефонувала і тато на фоні бурчав, що про них люди подумають, якщо я не пущу близьку рідню пожити?
– Та вона татова похресниця, то ти вже все забула, а для нас, то важливо! Не змушуй нас, Ірино, вкотре червоніти через тебе!
Я скрипнула зубами, але батькам поступилася. Вирішила, що ще попрацюю пів року, а там і вернуся, щоб жити в себе. Вимию все від тієї племінниці і буду жити собі щасливо.
Проте, чим більше мені сестра телефонувала, тим швидше мені хотілося приїхати до своєї квартири.
– Ой, Ірино, що це тобі майстри за таку ванну зробили? Кран високий, бризки аж на стіни, а де ванна? Якусь кабінку поставили, що моя Олечка всі собі лікті оббила від тих дверцят.
– А кухня? Хто таку плиту замовляє, що на ній нормально каструлі не поміщаються?
– Вікна у тебе не застелені нічим, де штори? Бідна дитина заснути не може так їй місяць у вікна світить…
Я вже вся кипіла, бо мало того, що живе безкоштовно. Так, безкоштовно, бо мама й тато заборонили мені з них брати гроші за оренду і ще й просили аби я оплачувала комунальні!
Я попередила сестру, що їду додому і щоб її донька шукала собі інше житло.
– А чого? Квартира велика, то ви там обидві поміститеся. Де моя дитина буде шукати квартиру і ти знаєш, які зараз ціни?
Батьки знову були мною незадоволені, я відчувала, що таки поступлюся і буду п’ять років жити з цією дівчиною в квартирі на яку так тяжко заробляла. Але я таки приїхала і тоді всі питання відпали самі собою, як і плитка у моїй ванні.
Як так можна було за пів року знищити новий ремонт? Все було брудне, заплямлене, бризки на кухні від жиру були аж на стелі. Я пережила таке, що мені не так було гірко в Італії, як тепер, від того, як родина, рідні люди зі мною повелися.
Мама приїхала на наступний день і застала мене за прибиранням.
– Та що вона тобі тут такого зробила, що ти розпереживалася. Помиєш і буде все добре, а з родиною так чинити не гоже!
Я на неї так глянула, що вона могла б мене зрозуміти, якби мене цінувала. Для неї її родичі важливіші за мене і все, тут можна що завгодно казати і пояснювати. Зрозуміло, що для родини я остаточно перетворилася в білу ворону, але мені байдуже, головне, що мої стіни нарешті білі і світлі.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота